Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришеної криги.

Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собi першi мiсця й тримає пiд своєю владою очманiлу отару.

Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима — фiалковi.пiдпалини, а в крилах носа — блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiдає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi.

— О, на горi шамотня збiльшується! Чи не зводив. прибути сам президент, славетний Рудi Штор?

Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi.

Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожнє.

Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.

«Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!»

Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю.

На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, таємно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:

«Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступаємо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чуємо вже хвилюючi радiснi подуви нової, таємної епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.

Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо їх нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця — i хай на вiки вiчнi згинуть!»

Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.

I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.

Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.

«Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас».

З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п'єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.

На самiй серединi п'єдесталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла — трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.

Друга половина — виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.

Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини — такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух. ii постатi з мечами в руках.

На боцi бурої, виснаженої половини — такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.

Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:

«Ось — Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.

I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».

Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.

Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.

I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.

Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи