Джованні Боккаччо - Декамерон

ним зійтися потаймиру десь у лазні абощо. По сій мові баба видобула з гаманця перстеник і подала йому ― се, каже, од пані гостинець. Зраділий Салабаетто взяв того персня, помилувався ним і надів собі на пальця, а посланниці одказав, що коли пані його любить, то він її понад усе кохає і готовий будь-коли піти туди, куди вона йому скаже.

Посланниця переказала ту відповідь своїй пані, і та не забарилась повідомити купцеві, нехай жде її завтра по вечерні в такій і такій лазні. Нікому про те нічого не сказавши, Салабаетто подався туди в призначену годину і дізнався, що пані справді найняла ту лазню. По недовгім часі туди прийшли дві рабині: одна несла на голові здоровий бавовняний матрац, а друга ― великий кошик з усяким добром; поклавши матрац на ліжко в одному лазничому покої, вони постелили поверх пару тонких, рублених шовком простирадел, білу кіпрську ковдру і поклали дві вишиті подушки. Тоді розляглись, увійшли в саму лазню, вимили там усе, поприбирали чистенько. Через деякий час прийшла до лазні мадонна Янкофйоре з двома іншими рабинями; не гаючи даремно часу, вона з великою радістю привітала Салабаетта, зітхнула зглибока і, обійнявши його міцно та поцілувавши, сказала:

― Не знаю, хто б іще, крім тебе, зміг мене до сього довести. Ти запалив огнем мою душу, тосканчику-окаянчику!

Тоді вони розляглись і пішли вдвох голі (так вона хотіла) до купелі, а з ними дві рабині. Пані сама, не давши нікому до нього торкнутись, вимила Салабаетта геть усього мушкатним та гвоздиковим милом, а потім рабині її вже скупали й добре розтерли. Тоді рабині принесли двоє тонких білих простирадел, так напахчених трояндами, що той дух навкруги розходився: одна вгорнула Салабаетта, друга ― панію, завдали їх собі на плечі й понесли до постеленого ліжка. Коли піт із них зійшов, рабині зняли з них ті простирадла, і вони лежали голісінькі на постільній білизні. Тоді вийняли з кошика гарні срібні пуделка з духовитими водами ― трояндовою, помаранчевою, жасминовою та лавандовою ― і побризкали все навколо тими пахощами, дістали солодощів та доброго вина, щоб собі душу обавити. Салабаетто раював: він зиркав, знай, на даму-красуню і не міг дочекатись тої хвилі, коли рабині вийдуть і він зможе її приголубити. Коли пані їх нарешті одіслала, вони пішли, засвітивши перед тим у кімнаті світич: тоді мадонна Янкофйоре обняла юнака, а він її, і довго вони втішалися удвійзі на превелику радість Салабаеттові, якому здавалось, що вона аж умліває з кохання до нього.

Як пані здалося, що пора вже вставати, вона покликала рабинь; вони одяглись, покріпилися знову солодощами та вином, а лице й руки помили тими пахощами. На прощання пані сказала купцеві:

― Дуже було б мені любо, якби ти прийшов до мене сьогодні ввечері в гості ― повечеряти й переночувати.

Салабаетто, уже знаджений її красою та вдаваною люб'язністю і твердо переконаний, що вона любить його, як свою душу, одказав:

― Мадонно, всяке ваше бажання надміру мені приємне, тим і сьогодні ввечері ладен я зробити все по вашій уподобі, як завволите.

Повернувшись додому, пані веліла прибрати добре в покоях, повиставляти скрізь дорогі речі і вбрання і, замовивши розкішну вечерю, стала дожидати гостя. Як надворі трохи присмеркло, він так і вродився. Пані зустріла його з великою радістю, і вони веселенько вдвох повечеряли, ― услуговували їм якнайліпше. Зайшовши по вечері до її покою, він почув принадний дух алойного дерева й побачив постіль, пишно оздоблену кіпрійськими пташками, а на жертках силу прегарної одежі. Усе те наводило його на думку, що його коханка ― іменита й багата пані. Правда, до його слуху дійшли були якісь не дуже-то хороші чутки про неї, та він жодним побитом не хотів їм вірити; хоч і міг він припустити, що вона когось там і одурила, та і в голові собі не покладав, щоб таке могло із ним статися. Він переночував у неї з превеликою втіхою і закохався в неї ще сильніше. Як настав ранок, вона підперезала його лепським срібним паском з гарним гаманцем при боку і сказала:

― Любий мій Салабаетто, не забувай же мене! Знай, я сама і все, що я маю, ― завжди до твоїх послуг. Для тебе я на все готова.

Салабаетто обняв її веселенько й поцілував; потім вийшов із дому й подався в те місце, де сходилось усе купецтво. Так ходив він до неї іще не раз, не тратячи на те ані шеляга, та все міцніше вплутуючись у тенета. Тим часом він розпродав свої сукна і то не на віру, а за готівку: добрячі узяв гроші. Пані про те зразу й прознала ― не од нього, звичайно, а од інших. Раз якось увечері, коли Салабаетто прийшов до неї, вона так з ним любо почала розмовляти та жартувати, так стала до нього пеститись, ніби гинула з кохання в його обіймах. Хотіла подарувати йому ще двоє срібних кубків, що в неї були, та він їх не взяв, бо вона й так уже понадаровувала йому всячини флоринів на тридцять, а сама не прийняла від нього й найменшого гостинця, хоч він і набивався. Нарешті, коли вона добре розвогнила купця своєю любов'ю та щедрістю, раптом одна рабиня викликала її, як було між ними домовлено. Пані вийшла з кімнати, а через якусь хвилю повернулася знов до гостя заплакана і, впавши долілиць на ліжко, почала так жалібно зойкати й стогнати, що страх. Здивований Салабаетто обійняв її, заплакав і собі та й почав питати:

― Ох, серце душі моєї, що се вам сталося? Яка причина вашого жалю, скажіть мені, лебідонько моя!

Довго він отак у неї випитував, поки вона спромоглась на відповідь.

― Ой, горе мені, ― сказала, ― пане мій любий! Не знаю, що маю казати, що маю діяти. Принесли оце мені листа з Мессіни; пише брат, щоб я притьмом прислала йому за тиждень тисячу золотих флоринів, хоч би мені довелось попродати й позаставляти все своє добро, а ні ― то впаде його голова з пліч. Не придумаю, що його й робити, щоб так швидко ту суму зібрати: якби я мала хоч два тижні часу, то роздобула б в одному місці ще більше грошей або маєтність якусь продала б, а так ― незмога моя! Воліла б я померти, аніж таку лиху звістку дістати!

Сеє сказавши, знову зайшлася ревним плачем ― у такій би то була великій тузі. Салабаетто,