Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— Віоло, тупни! — попросив він, зупинившись біля калюжі між наметом і будинком.

Та не одразу втямила, чого він від неї хоче. Але коли «бунтівник» тупнув по калюжі, і на всі боки полетіли бризки, второпала, про що мова.

Через хвилину брудні бризки долетіли навіть до обличчя Владаса.

Він витягнув із намету плакат на паличці з написом «Animals are also humans!»[103].

— Вітасе, ти йди йому назустріч і намагайся обійти! — попросила Віола.

Господар неохоче зійшов сходами вниз, зупинився перед заляпаним брудом захисником тварин, озирнувся на молоду перукарку. Віола вже цілилася в них об’єктивом камери.

— Давай, пробуй пройти! — заохочувала вона.

Вітас зробив рішучий крок до Владаса, зупинився прямо перед плакатом.

— Дай пройти! — наказав йому сердито.

Владас похитав головою.

Вітас відчув, як у ньому закипає справжня, не акторська злість.

«Стільки днів псував настрій, лякав клієнтів, і тут я йому ще маю допомагати гроші від спонсорів отримувати?!» — промайнуло в голові.

І він, буцімто в продовження цієї думки, зробив ще один крок уперед і штовхнув Владаса рукою в груди. Штовхнув добряче, так що захисник тварин, котрий не чекав цього, втратив рівновагу, спробував падаючи нахилитися вперед, але не вдалося. І він гепнувся спиною з висоти власного зросту на мокру землю, здійнявши навколо себе сотні брудних бризок. Деякі долетіли до обличчя Вітаса, і він, розсерджений, обернувся до Віоли, щоб сказати їй кілька «ласкавих» слів. Обернувся і збагнув, що вона сфотографувала все, що відбулося, в тому числі і його обличчя, забризкане падінням Владаса.

— Ну ти даєш! — видихнув він сердито і різко, піднявся сходами, обійшовши дівчину, зайшов до будинку.

Владас на ліктях підвівся із землі. Сонце падало на його обличчя, і брудні бризки виблискували в його промінні, як вкраплення кварцу в сірому граніті.

— Клас! — сказав він, дивлячись на Віолу. — Таку фотосесію й захочеш — не знімеш!

Рената, відправивши Вітаса в душ, зайшла на хвилинку на половину дідуся Йонаса та зазирнула через вікно надвір. Побачила, як Владас переносить свої речі з намету в машину Віоли.

Вітас вийшов із ванни задуманий, але вже не сердитий.

— Де вони? — спитав він.

— Там, надворі.

— Ну поклич, нехай відмиється! — сказав він.

Поки Владас мився, вони втрьох сиділи за овальним столом і пили чай. На кухні варився гороховий суп з копченою свининою. Запах його вже окупував повітря вітальні.

— Я ж вам найголовнішого не сказала! — спохопилася раптом Віола.

В очах Вітаса промайнув переляк.

— Владас справді любить тварин, і тварини це відчувають! До нас ваш білий кіт прийшов!

— Білий чи червоний? — перепитав Вітас.

— Колишній червоний. Він тепер знову майже білий. Тільки подекуди ще є плями.

— Спамас? — сплеснула руками Рената.

— Ну так, тільки ми його перейменуємо, — продовжила Віола. — Йому байдуже, адже він на клички не відгукується. Але сам зайшов за нами в квартиру, сам ліг у кутку. Довелося шматок старої ковдри йому підстелити.

— Ну, щасти! — всміхнувся Вітас.

Владас, вийшовши з ванної, відразу підійшов до решти присутніх.

Вітас пильно подивився на довготелесого, навіть за столом вищого за інших на півголови гостя.

Їли мовчки. У такій мовчазній атмосфері зазвичай їдять втомлені люди після важкого трудового дня.

— Тобі фотки скинути? — спитала раптом Віола, глянувши на Вітаса.

— А мені вони навіщо? — здивувався він.

— Ну, на пам’ять! Усе ж хоч якась подія! Тут же у тебе майже нічого не відбувається, спокій і тиша. А так, завдяки Владасу...

— Завдяки Владасу? — Вітас перевів погляд на захисника тварин, і той згорбився, опустив недонесену до рота ложку із супом у тарілку. — Ви отримали докази того, що він бореться зі мною, захищаючи від мене тварин! Йому будуть і далі посилати брюссельські євро, а він буде пити каву у тебе в Анікщяї та гладити Спамаса?!

— Вітасе, заспокойся, — попросила Рената. — Вони вже речі спакували, намет приберуть!

— Коли приберуть? — не повірив Вітас і перевів погляд на Віолу.

— Можемо сьогодні, — тихо промовив Владас. — Тільки можна його поки у вас залишити? Він у машину не влізе! А що стосується гранта... Я ж збираюся половину гранта віддавати притулку для покинутих тварин в Анікщяї. Я вже їм пообіцяв.

— Половина гранта покинутим тваринам, а половину собі?! Теж мені Робін Гуд! — в’їдливо реготнув Вітас.

— А ти думаєш, Робін Гуд собі нічого з награбованого не залишав? — спитав раптом Владас самовпевненіше. — Все віддавав бідним, а сам жебрав?

Вітас замовк. Мовчки доїдав суп. Але очі його рухалися то праворуч, то ліворуч, немов він міг бачити наскрізь і розглядав щось на підлозі під тарілкою і під стільницею. Чоло також кілька разів зморщилося гармошкою, повторюючи мімікою заблукалі в голові думки.

Він відірвав погляд від тарілки і втупився у Владаса.

— Так, мабуть, ти маєш рацію! Щодо Робін Гуда! — Вітас рішуче кивнув. Його закопилена нижня губа свідчила про те, що Вітас про щось шкодує. Може, про те, що Владас цього разу мав слушність?

Рената, котра стежила за Вітасом, занервувала.

— Мені здається, ти дуже втомився! — сказала вона ніжно. — Ми всі дуже втомилися! І Віола також! Кожен день сюди приїжджати! Одна річ по замерзлій колії, і зовсім інша — по грузькій каші!

— Ти це до чого? — насторожився Вітас.

— Дивись, скільки ти всього зробив. — Рената дивилася на Вітаса схвильованим материнським поглядом. — Ти все це вигадав, збудував салон у коморі, закупив усе, організував! Тобі треба відпочити!

— Мені? — Вітас не міг приховати подиву.

— Нам, — поправила себе Рената. — Нам усім. Погода попереду кепська, клієнти будуть переносити візити, ти будеш нервувати! Давайте влаштуємо собі відпустку — днів на десять! Самі всіх перенесемо на потім, пояснимо, що дороги майже немає!

Віолі ідея сподобалася. Вона закивала.

— І що ми будемо тут робити десять днів? — поцікавився ­Вітас.

— Не тут! Полетимо до Туреччини. Там уже тепло.

— А Ґуґлас?

— У Паневежисі є готель для собак зі СПА-процедурами, — запропонувала Рената. — Я їхній сайт знайшла. Його хлопець із Клайпеди відкрив. Чимось на Владаса схожий, там є його світлина на сайті.

Вітас хотів було щось сказати, але слова застрягли в горлі. Він перевів погляд на захисника тварин.

— Може, і тобі час щось відкрити? — промовив Вітас. — Тільки не таке, як тут! Без наметів і плакатів?

— Я йому відкрию! — заступилася за Владаса Віола. — Ти не турбуйся!

— То ти згоден на