Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

сусідні феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскіфами. У великому городі з рук у руки потай передають лист патріарха Фотія, спрямований проти тавроскіфів:

«…Цей народ невідомий, подібний до рабів, не мав досі значення, але його взнали, і він прославився після походу на нас, народ нікчемний і убогий, але такий, що досягнув висоти і став багатим; народ, що живе десь далеко від нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисципліни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує наші межі».

Проедр Василь, що тепер, ніби тінь, супроводжує нового імператора, дає Іоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, – хіба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?

В один із цих днів імператор дізнається про ще гірший випадок, який трапився в Константинополі. На гробниці Никифора Фоки, виявляється, написані вірші, в яких натякається на нього й Феофано:

«Той, хто раніше був дужчим від усіх мужів і нічого не боявся, став легкою здобиччю жінки й меча. Той, хто тримав раніше в руках владу над усією землею, спочиває тепер на маленькому шматку землі. Того, хто раніше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тіла.

Так встань, царю! Підніми своє піше й кінне військо, фаланги і полки! На нас ідуть дикі скіфські народи, у божевільному пориві рвуться до вбивства, всілякі язики руйнують твої міста…»

– Знищити! Знищити ці прокляті вірші! – велів імператор Іоанн проедру Василеві, дізнавшись про напис на гробниці свого попередника.

Проедр Василь посміхнувся, коли почув ці слова імператора і відповів:

– Я б одразу це зробив, василевсе, але ці вірші висічені на мармурі склепу, де лежить і Костянтин, і їх можна знищити тільки разом із склепом.

– Тоді треба знищити… – почав, але не кінчив імператор. Він не боявся і вбив живого імператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий імператор починає мститись.

Мстився не тільки Никифор, за тінню імператора стояли його родичі, прихильники, Феофано…

Феофано! Він думав про неї, йому не вистачало її, хотілося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гінекею, він хотів бачити її. Так, вона велика грішниця, ця жінка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палаці. Це вона викликала любов і доводила до нестями імператора Романа, Никифора Фоку, а потім їх убила. Він сам знав її, і все ж зараз, вже як імператор, заздрив усім, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персів, пристрасних уст, дивиться в її темні, бездонні очі, пестить її шовкове волосся…

Крім того, імператор Іоанн, на щоках якого ще не охолов слід від її поцілунків, знав, що руки Феофано здатні дати й отруту…

Новий кесар Болгарії Борис уперто йшов до своєї мети. Хіба міг він знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед і вперед, доки не зірветься в безодню?! Імператор Іоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василіки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина – можна пити до забуття. Сестри-кесарівни пишуть, що їх з усіма почестями приймають у Великому палаці і що незабаром вони одружаться, – це буде потрійний зв’язок з Соломоновим троном. Жона його – донька імператора Романа – стверджує все своїми поцілунками й ласкою, Болгарія переможе, нехай живе Візантія!

І кесар Борис піднімає всіх болярів, він садить на коней кметів, він, виявляється, лютий, безжальний і, як усім здається, дуже сміливий. Є, правда, одна людина в Преславському палаці, яка знає, що кесар Борис, як і його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевілля. Людина ця – Сурсувул, але тепер вже він не старший болярин, він – тільки тінь, що блукає в покоях кагана Симеона і випиває нарешті з його келиха… але не вина, а отрути.

Кесаря Бориса це аж ніяк не тривожить. Немає Сурсувула – є інші молоді боляри, що вчились у Константинополі, знають церемоніал імператорського двору, вміють пити, співати, гуляти. Гуляй, Болгаріє!

4

Князь Святослав знав, що сталось у Константинополі, доходили до нього вісті і з Преслави.

Не тільки руських воїв вів тепер князь Святослав. Де він з’являвся, до нього приєднувалось множество болгарських свободників, смердів, усі парики. Вони знали тут кожен камінчик і кущ, йшли попліч з руськими воями.

І коли князь Святослав йшов з цим військом понад Дунаєм, а далі Планиною, то бачив і пересвідчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русі: скрізь тут понад Дунаєм побудована була стіна й стояли городи-фортеці, вісімдесят над Дунаєм, кількасот у горах, зведені руками рабів не для того, щоб одбиватись від когось, а щоб звідси йти на Русь, на Русь. Тепер ці фортеці були позаду руського війська, жорстокий бій між воями князя Святослава й нового кесаря Бориса