Томас Манн - Будденброки

від неї сплати рахунків, та хвилину вражено дивилася на неї, а тоді зайшлася реготом… Але Герда Будденброк була така розгнівана, що навіть заявила про свій намір переїхати з малим Йоганном до старого батька в Амстердам і знов грати з ним на скрипці дуети. Проте пані Перманедер її заява так нажахала, що довелося поки що відмовитись від цього плану.

Як і слід було сподіватися, пані Перманедер бурхливо повстала і проти продажу будинку, який побудував брат. Вона голосно нарікала, що це справить погане враження в місті й остаточно підірве родинний престиж. Але врешті їй довелось визнати, що було б непрактично утримувати такий великий, розкішний будинок, який був тільки дорогою примхою Томаса Будденброка, і що Гердине бажання купити невеличку зручну віллу за містом, на лоні природи, мав свій сенс…

Для пана Гоша, маклера Зігізмунда Гоша, начебто зазорів великий день. Його старість опромінила така подія, що в нього на кілька годин навіть перестали тремтіти руки й ноги: йому випало побувати в салоні Герди Будденброк, сидіти навпроти неї в кріслі і віч-на-віч розмовляти про ціну за будинок. Сивий, як молоко, розпатланий, він дивився на неї знизу вгору, страхітливо випнувши підборіддя, і йому вперше пощастило: він справді здавався горбатим. Голос його сичав, та говорив він холодно й розважно, нічим не виявляючи, яка буря стрясає його душу. Він узявся продати будинок, простяг руку і, підступно всміхаючись, запропонував вісімдесят п’ять тисяч марок. Ціна була прийнятна, бо збитки на такому продажу однаково неминучі. Та треба було вислухати думку пана Кістенмакера, Герді Будденброк довелось попрощатися з паном Гошем, не домовившись остаточно. Та виявилось, що пан Кістенмакер не бажав, щоб хтось втручався в його діяльність. Він знехтував пропозицію пана Гоша, навіть висміяв його і заприсягнувся, що візьме куди більшу ціну. І присягався доти, доки змушений був, щоб покласти край цій мороці, продати будинок за сімдесят п’ять тисяч якомусь старому одинакові, що вернувся з далеких мандрів і хотів осісти в місті…

Пан Кістенмакер узяв на себе й купівлю нового будинку — гарненької невеличкої вілли за міською брамою біля старої каштанової алеї, з квітником і садком, що, може, обійшлася трохи й дорого, зате була така, як хотілося Герді… Туди восени сімдесят шостого року й перебралася пані Будденброк із сином, служницями і частиною меблів, а частина їх, на превеликий жаль пані Перманедер, залишилась на місці й перейшла у власність підстаркуватого одинака.

І це ще був не кінець змінам! Мамзель Юнгман, Іда Юнгман, що сорок літ прожила в Будденброків, залишала службу і верталася на свою батьківщину, в Західну Пруссію, щоб доживати свого віку в родичів. Щиро казати, Герда Будденброк її просто звільнила. Їда, добра душа, коли попереднє покоління Будденброків вийшло з-під її опіки, всім серцем прихилилась до малого Йоганна, пестила й доглядала його, читала йому казки Гріммів, оповідала про свого дядька, що помер від гикавки. Але тепер малий Йоганн перестав бути малим, обернувся в п’ятнадцятирічного підлітка, що хоч який був тендітний, уже не вельми потребував її догляду… А з його матір’ю у неї вже віддавна склалися досить напружені стосунки. Цю жінку, яка ввійшла в дім Будденброків набагато пізніше за неї, Іда ніколи не вважала за справжнього й повноправного члена родини, а крім того, останніми роками, з зарозумілістю старої служниці, вона почала переоцінювати свої права. Вона вважала себе за дуже важливу особу в домі, втручалася в господарські справи і не раз робила те, на що не мала ніякого права… Герда сердилась, часто вибухали прикрі сварки, і хоч пані Перманедер так само красномовно боронила її, як будинок і меблі, старій Іді довелось попрощатися.

Вона гірко плакала, коли настала пора розлучатися з малим Йоганном. Він обняв її, потім заклав руки за спину, сперся всім тілом на одну ногу, а другу зігнув у коліні, ледь торкаючись носком підлоги, і провів Іду тим самим задуманим, зверненим углиб свого власного єства поглядом, яким його золотаво-карі очі, підведені синюватими тінями, дивилися на мертву бабусю і на батьків скін, на продаж бабусиного і їхнього нового будинків, а також на багато інших, схожих на ці, хоч і не таких важливих подій… Від’їзд старої Іди здавався йому логічним продовженням попередніх нещасть, до яких він звик, — батькової смерті, ліквідації фірми, розпаду. Вони його більше не вражали; якимось дивом вони його ніколи не вражали.

Часом, коли він підводив свою темно-русяву, кучеряву голову, як завжди, трохи скрививши уста, його чутливі ніздрі розширювались, і здавалося, що він обережно принюхується до навколишнього повітря, сподіваючись вловити той дух, дивно знайомий дух, якого біля бабусиної труни не міг забити запах усіх квіток…

Коли пані Перманедер приходила до своєї невістки, вона щоразу підкликала до себе небожа, обіймала за плечі і розповідала йому про минуле, а також про те майбутнє, яке Будренброки з божою допомогою завдячуватимуть йому, Йоганнові. Що невтішніше ставало теперішнє, то жвавіше й докладніше оповідала вона про «аристократичне» життя в домі її батьків і в діда, про те, як прадід Ганно їздив по країні четвериком… Одного дня вона мала тяжкий напад кольки в шлунку тільки тому, що Фрідеріка, Генрієта і Пфіфі Будденброк одностайно заявили, буцімто Гагенштреми — верхи суспільства…

Від Христіана надходили сумні звістки. Видно, одруження не пішло на користь його здоров’ю. Зловісні химери й настирливі ідеї обсіли його ще дужче, і дружина разом з лікарем спровадила його до психіатричної лікарні. Там йому не подобалось, він писав жалісливі листи до родичів, у яких заявляв про своє палке бажання звільнитися з того закладу, де з ним, мабуть, не вельми панькались. Але ніхто його звідти не збирався випускати, і це, либонь, було для нього найкраще. В кожному разі, поки Христіан сидів у лікарні, його дружині ніщо не заважало провадити колишній незалежний спосіб життя, користуючись усіма практичними й моральними вигодами, яке їй давало становище заміжньої жінки.

Розділ другий

Пружина в будильнику клацнула, І він задеренчав сердито й невблаганно. Він не дзвонив, а скорше хрипко, шепеляво деркотів, тому що був старий і спрацьований; зате не вмовкав довго, безнадійно довго, бо його сумлінно накручено.

Ганно Будденброк злякано здригнувся. Як і кожного ранку, від того злісного і водночас щиросердого лементу на нічному столику, біля самого його вуха, все в ньому зіщулилося з гніву, жалю і розпачу. Але зовні він лишився цілком спокійним, навіть не ворухнувся в ліжку, тільки, раптово вирваний з якогось ранкового сну,