Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

відгомоном, якусь мить іще гуляв хвилями попід склепінням храму, і тиша, коли Омелько замовк, зненацька вибухнула в приголомшеній юрбі — збентеженим зітханням тисячі грудей, доброхвальним словом, тихим зойком надпориву й благодаріння богові. Шовковими платами стиравши з лоба цареві піт, імениті бояри чули, як він збуджено дихає, розуміли його захоплення й подив, бачили благосне сяйво на обличчі тишайшого государя, котрий, здивувавши всіх, навіть уваги не звернув на те, що цей чубатий приблуда не вклякнув перед государем на коліна: в московській державі тоді нікому ж не потурали за неповагу до царя.

Зворушений і розчулений Омельковим співом, государ тільки сопів та кліпав лагідними блакитними очима, бо ж в уяві ще бринів чудовий голос козака, і цареві зараз, як те частенько з ним бувало, «отложив ныне всякое житейское попечение», хотілось бути добрим: не напоказ, як те бувало інколи, а для власної втіхи, щоб світліше було на душі, і цареві зовсім не кортіло посилати цього голосистого парубка на плаху, на дибу, на шибеницю, на той світ, одним словом, хоч найменшу й невмисну до царя неповагу чи навіть випадкову неточність у проголошенні його довжелезного титулу тоді мали за тяжкий державний злочин, який судили, не зволікаючи, в проклятому богом і людьми «Приказе тайных дел».

I не можна сказати, що цар не розгнівався на неповажливого лобуряку, ні, в першу мить, коли хохол не впав йому до ніг, цар замалим не скрикнув, аж об підлогу стукнув посохом, що на ньому сяяв золотий хрест, але святість місця таки стримала його величність у раптовому гніві, бо серце государеве — в руці божій.

Цар тільки зблід.

I знов почервонів.

Надів подарований перстень на свій пухлявий палець і так виразно глипнув на зухвалого, що люди в храмі аж отетеріли з ляку, а ринди-охоронці ще дужче стиснули бердиші, бо гнів царя — посол смерті.

Та цар одразу й посміхнувся, замилувавшись галантністю молодика, коли той тричі кланявся йому, вдоволений його словами: «Аз раб…», ще не позбувшися й розчулення після «херувимської», — посміхнувся, відповідаючи, видно, якимось власним мислям про все це, і так нечайно сам до себе засміявся, аж протодиякон, бідолашний, поперхнувся, аж миряни разом зітхнули (ось так узяв за душу чубатий співак), і те одностайне зітхання погасило по ставниках чимало свічок.

Отак ніхто з холопів царських нічого й не збагнув: чи гнівається государ, а чи радіє-таки нечуваному співакові, — ніхто не відав, що діється на ту хвилину з повелителем всія Русі, які суперечливі почуття примусили його згасити хвилю гніву, що замалим не змила в Стікс чи в Лету неповажливого молодика.

…Захоплений своєю величчю, прийомами, посольствами, 6огоміллям, усім чином царських виходів та лицезрінь, поклонами й цілуваннями, прославлянням, усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар, людина ще досить молода, часом невтолимо нудився.

Його повсюдно величали.

Земно кланялись.

Дрижали перед ним.

А йому хотілося посперечатися з ким-небудь, побалакати попросту, пожартувати, пащекуючи про те, про се, і оцей зухвалець — півчий, що так негадано з'явився в храмі, міг стати забавкою й розрадою — бодай на часинку, і його величності не хтілося зразу ж карати за невмисну негречність приблудного хохла, бо це зробити можна ж буде в першу-ліпшу мить. А поки що…

З червонющими плямами, які знов спалахнули під тонкою шкірою обличчя, приємного, вродливого, пещеного, государ так рвучко скочив з підвищення на холодні плити собору, аж усі ахнули, бо думали, що власноручно цар порішить співака, бо ж на тишайшого царя, це підданці знали, нападав часом такий шалений сказ, від якого всі тікали, куди хто міг.

Миряни бачили, як можновладець, що завше ходив повагом, хутко ступив до Омелька, щось йому наказав, чого не чути було за відправою, що тривала далі, і подався до ризниці, але не до тієї, що у вівтарі, а в кінець храму, до притвору, де була ще одна церковна комора.

Хлопець рушив за ним, і йшов він так поважно та величаво, що, на нього дивлячись, бояри й інші царедворці вже не бачили й жупана латаного, вже й забули, що перед ними — тільки приблудний холоп, бо він так ловко вдав шляхтича, людину, що виступає в великопанських шатах, зігравши в своїй скромній одежині якогось вельможу або чийогось великого посла, бо ж недарма він був рідним братом найвидатнішого лицедія тих часів, Тимоша Юренка-Прудивуса.

Ретельні ринди, бачивши притлумлений гнів государя, вже й штриконули б добре парубка ззаду, проводжаючи його, але й на них справила враження велична статура співака, і цареві тілохранителі не зосмілились підганяти Омелька своїми срібними бердишами, схожими на місячні серпи.

24

Всі були певні, що там, у церковній коморі, куди так поспішав государ, він притьмом звелить необачного співака схопити, скрутити, зламати, і всі дивувались тільки, чого це йде за тим хохлом якесь тутешнє дівчисько, маленька московиточка, котрій слід було б мерщій відсіль тікати.

Омелько хотів був з її чіпких пальчиків вирвати гарячу руку, щоб не втягти в халепу ні до чого не причетну Арінушку, але дівча трималось міцно, не маючи бажання кидати нерозумного друга в біді.

— Чого тобі? — спитав у дівчинки якийсь церковний служка в золотоглавному стихарі, шолудивий, старий, крихкотілий і, видно, жалісливий. Він був спробував не пустити Арінушку через поріг соборної комори, бо там, хоч і була ця ризниця не у вівтарі (куди жінкам вступати взагалі не можна), а коло порога церкви, досі нікого з жінок там не бачили, крім самої цариці. — Не смій сюди! — повторив стихарник.

— Ми — разом! — сердито писнула Аріна.

— Куди це разом? — здивувався той. — На шибеницю? Чи на плаху?

— Куди бог пошле! — вся холодіючи, вперто рвонулась дівчинка і, не випускаючи руки Омеляна, що затримався біля дверей, шмигонула за ним через поріг невеличкого покою, де рядками висіли ризи та єпітрахилі, де на полицях золотом сяяли чаші, де митри вигравали перлами й діамантами, жаріли саккоси й трикірії, корогви й плащаниці, де важкими брилами лежали київського та московського друку євангелія в пудових золотих оправах.

Але Арінушка всього того не побачила.

Припавши в кутку до якогось аналоя, вона стурбовано зоріла на свого Омелечка.

На царя поглядала боязко: до царя дійти, голову нести! — і очиці її, такі колючкуваті, аж вони скидались на дрібні синьоцвітні будячки, то синішали, то голубішали, то аж трохи червоніли від напруги, від досади, від страху, і ставали більші та більші, двома блакитними зорями розпросторюючись на все її рожеве личко.

— На коліна! — пошепки тюкнув на Омелька