Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

— Холера б тебе скрутила! Біжіть усі на щогли, у трюм, у кубрик, у каюту… Знайдіть його… Він тут… Він тут!

Та скоро всі повернулися і доповіли, що парса ніде немає.

— Мабуть, що так, сер, — закінчив свою думку Стабб, — він заплутався у вашому ліні. Мені тоді здалося, що я бачив, як його затягло вниз.

— У моєму ліні? Його немає! Його немає! Що значать ці два слова? Чому вони звучать, мов поховальний дзвін, і чому старий Ахаб тремтить, наче він — дзвіниця? І гарпуна теж немає? Перегорніть усе це рам'я! Знайшли? Гартоване лезо, люди, для Білого Кита! Ні? Ні! Нікчемний дурень! Оця рука його кидала, отже, він стирчить у рибі! Агов, нагорі! Пильнуйте за ним! Мерщій готувати вельботи! Зібрати весла! Гарпунери, готуйте гарпуни! Бом-брамселі вище! Підтягнути всі шкоти! Стерновий, так тримати! Міцніше, міцніше, як жити хочеш! О, я ладен десять разів обійти неосяжну землю, ладен пробити її наскрізь — все одно я його вб'ю!

— Великий Боже! Явися хоч на одну мить! — крикнув Старбак. — Ніколи, ніколи ти не зловиш його, старий. Заради Ісуса Христа, досить; воістину це диявольська омана. Два дні гонитви, двічі розламані на друзки вельботи; твоя власна нога вдруге виламана з-під тебе; твоя лиха тінь зникла; усі добрі янголи спішать тебе застерегти; чого тобі ще? Невже ми мусимо ганятись за цією клятою рибою, поки вона не втопить останнього з нас? Невже треба, щоб вона затягла всіх на дно морське? Чи просто до пекла? О, ганятися за нею далі — це проти самого Бога!

— Старбаку, останнім часом я відчуваю до тебе якусь дивну прихильність; від тої години, коли ми — пригадуєш — бачили щось в очах один одного. Та в цій справі з китом нехай лице моє буде перед тобою, як долоня, — безвуста, гладка порожнеча. Ахаб завжди буде Ахабом, друже. Так судилося. Ми з тобою вже зіграли свої ролі в цій драмі за мільйон років до того, як почав котити свої хвилі цей океан.

Дурню! Я тільки солдат Долі; я виконую її накази. А ти, мій підлеглий, мусиш виконувати мої. Станьте довкола мене, люди. Ви бачите перед собою старого чоловіка, підтятого під самий корінь; він спирається на розбиту острогу і стоїть на єдиній нозі. Це Ахаб — його тілесна частина; але душа Ахаба — стонога, вона рухається вперед на сотні ніг. Я почуваюся, як натягнута струна, у мені одна по одній рвуться жили, мов нитки каната, на якому тягнуть у шторм фрегат з поламаними щоглами; може, і вам я здаюся таким. Та перш ніж я зламаюся, ви ще почуєте тріск; а поки ви його не чуєте, знайте, що троси Ахаба ще тягнуть його до цілі. Чи вірите ви, люди, у те, що називаєте знаменням? Тоді смійтеся вголос і кричіть «біс»! Бо речі, перш ніж утонути, двічі спливають на поверхню; а потім спливають востаннє, щоб затонути навіки. Так і з Мобі Діком… два дні він спливав… завтра буде третій. Так, люди, він вирине ще раз, — тільки для того, щоб випустити останній фонтан! Ви ж хоробрі хлопці, хоробрі чи ні?

— Безстрашні, як вогонь! — закричав Стабб.

— І бездушні, як він, — стиха мовив Ахаб.

Потім, коли люди розійшлися по палубі, він продовжував тихо говорити сам до себе:

— Знамення! І вчора я казав Старбаку те саме над моїм розбитим вельботом. О, як сміливо я виганяю з чужих сердець те, що так міцно вп'ялося в моє серце! Парс, парс! Його немає! Немає? Але ж він мусив іти переді мною; і я маю ще раз його побачити перед загибеллю. Що це може значити? Ця загадка спантеличила б усіх адвокатів світу і легіон примарних суддів; вона, мов яструбиний дзьоб, терзає мій мозок. Та я розгадаю її, розгадаю!

Коли звечоріло, кит все ще виднів попереду прямо по вітру.

Тому вітрила знову підтягнули, і все було так само, як минулої ночі; тільки стук молотків і дзвін точильних каменів чувся ледь не до самого світанку — це люди при світлі ліхтарів займалися повним і ретельним обладнанням запасних вельботів і гострили нову зброю на завтра. Тесля майстрував для Ахаба нову ногу з поламаного кіля його човна; а сам Ахаб, як і минулої ночі, непорушно стояв у дверях своєї каюти, і його відлюдний погляд, наче геліотроп, був звернений до свого єдиного компаса — на схід, де мало зійти сонце.

Розділ 135

Полювання — день третій

Ранок третього дня був ясний і свіжий; і знову самотнього нічного сторожа на фок-щоглі добровільно змінили денні чатові, що зайняли кожну щоглу, кожну рею.

— Ви його бачите? — спитав Ахаб; але кита ще не було видно.

— Усе одно ми йдемо за ним; треба йти по сліду, от і все. Стерновий, так тримати! Який чудовий день. Якби цей світ був щойно створений, щоб улітку давати притулок янголам, і лише сьогодні вранці вперше розкрився для них, — і то ранок не міг би бути прекраснішим! Це пожива для роздумів, якби в Ахаба був час міркувати; та Ахаб ніколи не розмірковує, він лише відчуває, лише відчуває; і для смертної людини цього досить! Думати — це зухвалість. Лише Бог має це почесне право. Думати слід у тиші та спокої; а наші бідні серця надто запальні, наш мозок надто гарячковий для цього. Хоча інколи мені здається, що мій мозок холодний — ніби заморожений; цей старий череп тріщить, мов склянка, вміст якої обернувся на лід і розірве її. А втім це волосся росте, навіть цієї самої миті, і, певно, живиться теплом; та ні, воно — мов бур'ян, що росте де завгодно: у тріщинах гренландської криги і в лаві Везувію. Як розмаяв його шалений вітер; воно стьобає мене по обличчі, мов шкоти розірваних вітрил, що шмагають палубу корабля у шторм. Підлий вітер, він, певно, дув крізь тюремні коридори і камери, освіжав лікарняні палати, а тепер дме тут, невинний, мов агнець. Геть його! Він нечистий. Якби я був вітром, я б не став дути над цим лихим, жалюгідним світом. Я б заховався десь у печері і там би й сидів. Але ж вітер благородний, відважний! Хто може його здолати? У кожній битві йому належить останній, убивчий удар. А коли побіжиш на нього із зброєю — проскочиш наскрізь. Ха! Боягузливий вітер, ти долаєш голу людину, а сам не витримуєш жодного удару. Навіть Ахаб сміливіший