Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Як він опинився надворі ще й біля самої огорожі, Макс не зрозумів і сам. Його били дрижаки, зуби стукали, а в голові, видушуючи всі виразні думки, вирував жах. В одній руці він тримав ніж, а в іншій ключ від будинку. Як вони в нього опинилися навіть не намагався зрозуміти. Не відриваючись дивився на вікна будинку, де у відблисках світла від ліхтаря метушилися тіні, а вереск рухався разом із ними, то затихаючи, то посилюючись. Трохи прийшовши до тями, почав сприймати реальність. Що за дідько?!!! Що це було взагалі? Пика страшна отака... Відчув біль у руці. У тій, у якій намертво затиснув ключ. Десь там на грубому металі був задирок, певно роздер пальця. Кров текла, він відчував це. Глянув униз – у світлі місяця, яке чомусь зовсім не потрапляло у вікна, все було чудово видно – вся кисть у крові. Трясця... Раптом, із першою краплею, що впала на землю, у будинку все затихло. У свідомості, пробиваючись крізь гучне серцебиття, сплив рядок із записки: “свояго живеша... живу пролити... домъ своя убережечи... і дворъ”. Маячня якась... Як сомнамбула, повернувся і пішов до будинку. Кров продовжувала капати. Постояв кілька секунд на порозі. Та пішло воно все... мій дім... моя територія... зараз глянемо, хто тут такий... – рішуче відчинив двері. Тиша була практично абсолютною. Нікого ніде немає, казанок так само самотньо стояв на столі в розсіяному промені ліхтарика. Відчуваючи, що зараз збожеволіє, Макс дійшов до лави, де так і лежав його спальник, озирнувся ще раз. Підібрав з підлоги рулон туалетного паперу, відірвав шматок, обтер руку, замотав подряпину, ліг на лавку, загорнувся в спальник і практично миттєво відключився.

Невелике дзеркальце на стіні засвітилося місячним сяйвом. Сріблястий туман хмарками вийшов із нього, опустився до підлоги і сформувався у фігуру, в якій, за суворою поставою і рухами, легко можна було впізнати Альфреда фон Зіммермана, герцога Нарського... Одяг був зовсім інший, не той, у якому він зустрічався з хлопцем. Герцог хмурився. Піднявши руку, випустив пружок імли в бік печі, щойно той сягнув її й розчинився в стінці, усередині щось брязнуло, стукнуло, пролунало невиразне болісне нявкання... Усе те саме тупотіння промайнуло і вмить затихло десь у глибині будинку. Щойно цей шум припинився, доволі таки зловісна постать Герцога підсунулася до сплячого Максима й опустила туманну руку до його голови. Зробивши кілька жестів, ніби змітаючи щось або розгладжуючи, постать підхопила з підлоги закривавлений клаптик паперу і той миттєво спалахнув білим вогнем, згорівши абсолютно без диму. Озирнувшись ще раз, фігура повернулася назад до дзеркала і втягнулася в нього, світіння згасло…