Сільвана Де Марі - Останній ельф

ми пройшли пів світу, я ледь дуба не врізав на отих проклятих сходах…

— Та не такі вони були й страшні, ті сходи!

— Не такі страшні, бо я ніс тебе на руках! Я подолав більше сходинок, ніж крапель у морі, щоб тепер прочитати тут «Плювати заборонено»? Чи ж тут не мало бути якесь коло, що треба розірвати, якийсь шлях у майбутнє, до сонця нової весни? Подивись-но, що там ще написано. Там ще якісь закарлючки.

— Заборонено плювати, бігати, смітити, голосно говорити, — прочитав маленький ельф, а тоді додав: «Перш ніж заходити, слід помити руки».

У цю мить брама відчинилася — і вони побачили дракона.

Розділ дванадцятий

Дракон здавався роздратованим.

Він був дуже старий. Вираз драконячої морди зрозуміти дуже непросто, особливо коли дракон такий древній і коли ти бачиш дракона вперше в житті, — а проте його роздратування було очевидне.

Дерев’яна брама виявилася просто гігантською — заввишки як пів десятка тролів, поставлених один одному на плечі. Вона розчахнулася зі страшенним скрипом, відкривши очам подорожніх велетенську залу, де грона сталактитів і сталагмітів, тягнучись назустріч одні одним, творили безмежно розмаїті візерунки світла й тіней. Дракон стояв посередині зали. Від світла, що спадало на нього згори, крізь десятки невеличких віконець з тонкими бурштиновими шибками, він мінився золотавим блиском.

— Яке лихо принесло вас, о необачні чужинці, до порогу мого палацу, де ви, повівшись так безцеремонно, здійняли рейвах і порушили спокій цих тихомирних місць? — голос дракона заскочив подорожніх зненацька, і вони аж здригнулися. А тоді перезирнулися, намагаючись поглядом з’ясувати, хто ж мав відповісти на це звертання.

Першим набрався мужності Монсер:

— Ясновельможний пане, я — людина, а це — ельф…

— Ніхто не досконалий у цьому світі, — великодушно відізвався дракон, на якого почуте, здавалося, не справило геть ніякого враження. — Не всім щастить народитися драконами, які являють собою вінець живої природи, — поблажливо додав він.

Мисливець якусь мить спантеличено мовчав, а тоді проковтнув слину, глибоко вдихнув і почав спочатку:

— Його, цього малого ельфа, звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

Ця інформація теж не справила враження на дракона.

— Там чітко написано: «Плювати заборонено», — остеріг дракон.

— Ніхто нікуди не плює. Це його ім’я. А його батька звали Ґорнонбенмаєргульд.

— У кожного своє ім’я, — байдуже відказав дракон.

Запала ніякова тиша. Його доля, яку маленький ельф бачив перед собою так виразно, ураз розвіялася, мов туман, та й призначення, мабуть, загубилося десь по дорозі.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк спробував таки розпочати розмову.

— Ми прочитали одне пророцтво, у якому йшлося про вас, ваша прид… ні, ваша ясновельможносте.

— І хто написав те пророцтво?

— Люди другої рунічної династії в місті Даліґар.

— Майбутнє пророкувати — це мистецтво надзвичай складне. Ніколи й ніхто не чував іще, щоб людські передбачення справджувалися, і дурний був би той, хто повірить закарлюкам на стіні. А тепер, панове, уже досить турботи завдали ви мені, цебто час вам іти, звідки прийшли, — підсумував дракон.

Брама зачинилася з таким неймовірним гуркотом, що звідкілясь ізгори посипалися камінці, від яких троє подорожніх мусили ухилятися. А тоді знову запала тиша.

— Та що ж він у біса меле? Про що йдеться? — запитав мисливець.

— Він сказав, що пророцтво — це дурня й що нам треба звідси забиратися, — утомлено розтлумачив малий.

Він сів на першу-ліпшу кам’яну брилу. Собака підбіг і став лизати йому обличчя.

Чоловік якусь мить стояв, немов закам’янілий. А тоді сів просто на землю й обхопив голову руками.

Жінка лишилася стояти в глибокій задумі.

— Звідки він міг знати, що пророцтво викарбуване на стіні? — нарешті озвалася вона. — Зі значно більшою ймовірністю воно могло бути записане на пергаменті, на дерев’яній дошці, на якомусь пам’ятнику чи таблиці — там, де зазвичай люди щось пишуть.

Жінка нахилилася, підняла із землі камінь і щосили швиргонула його в браму.

— Гей ти, — закричала вона щосили, — відчиняй! А то ми розіб’ємо браму на друзки!

— Ти здуріла? Жити набридло?

— Ні, навпаки, я хочу ще трохи пожити. Ми на верхівці гори, куди можна дістатися тільки від річки, а річка надто швидка, щоб ми могли поплисти назад проти течії. Далі ж за течією — найсмертоносніший водоспад, який тільки можна собі уявити. Якщо і є якийсь шлях, щоб вибратися звідси, то він веде через лігво цієї істоти, тому варто спробувати, а то лишимося тут навічно й станемо їдлом для круків. Зрештою, ми зайшли надто далеко, щоб здаватися. Якщо вже ми дісталися сюди, то треба розібратися із цим драконом.

— Та що ми проти нього? Йому досить раз махнути хвостом, щоб від тебе мокрого місця не лишилося!

Жінка не зважала на мисливцеві слова. Вона знов обернулася до воріт і заходилась рубати їх ельфійською сокирою. Тріски летіли на всі боки.

— Гей, — кричала вона, — відчиняй, кому кажу!

Ворота прочинилися всього на кілька пальців.

— Та як смієш ти… — почав був дракон.

— Ти ж теж знав про це пророцтво, правда?

— Дещо доводилося чути, — ухильно відповів дракон, — але все це не має жодного значення.

— Ти боїшся? — запитала жінка. — Наш прихід чимось тебе налякав? Є якась небезпека, про яку ми не знаємо? Дуже дивно, що ти анітрохи не зацікавився, чому ми прийшли… Де ж ота славетна драконяча гостинність? Ти навіть не запросив нас увійти!

— Поважний вік, — почав виправдовуватися дракон, — та й біль, що я відчуваю в ногах своїх…

— Не бійся нас, — мовила жінка.

— Не боятися? — буркнув мисливець. — Кого? Нас? Та йому досить кашлянути, щоб ми тут усі спеклися, мов та кукурудза.

Запанувала довга мовчанка.

— Ви що, не розумієте? Він старий, змучений, самотній і не має більше магічної сили. Це він нас боїться. Ви що, так нічого й не збагнули? — жінка була справді роздратована. — Не бійся, — повторила вона старому драконові.

Знову довга мовчанка. Тільки десь далеко-далеко гримотів водоспад.

А тоді дракон заплакав. То була довга низка судомних схлипувань, що потрохи переросли в скавуління переляканого цуценяти.

— Так, я починаю розуміти, чому дракони всі вимерли, — пробурчав Монсер, — і тут-таки ухилився від стусана, яким хотіла обдарувати його жінка. У цю мить брама нарешті розчинилася навстіж.

Зала була неймовірно велика. Сталактити й сталагміти оповивало густе павутиння, а бурштинове світло з вікон угорі надавало всьому інтер’єру магічного вигляду. Усе було наповнене густим димом, задуха стояла нестерпна, по підлозі рясно стелилися пагони золотистих бобів, які подекуди спиналися стінами. У глибині виднілися двері до інших зал, теж завішані м’яким павутинням, на якому осідали кільця диму, а довкола стелилися бобові пагони з набубнявілими