Федеріко Андахазі - Конкістадор

За цією стрімкою кампанією стояв чоловік, ім’я якого нащадки промовлятимуть мало не святобливо: Тлакаелель. Саме він знову переписав історію мешиків, наказавши спалити книги, які вважали священними. Саме Тлакаелель перекрутив божественну ієрархію та субординацію. У створеному ним пантеоні Уїцилопочтлі здійнявся так само високо, як і Кетцалькоатль, Тлалок та Тецкатліпока. За його правління людські жертви стали звичною справою. Утім, Тлакаелель — можливо, мимохіть — посіяв зерно, у якому ховався крах усіх його задумів: Квіткові війни. То були битви, які назнарошне влаштовували у мирні дні з однією-єдиною метою: продовжувати безупинне постачання полонених на поживу Уїцилопочтлі. Відтоді світ почав обертатися навколо людських жертв, а люди обернулися на звичайнісінькі дрова, якими живився той вогонь. Так було знищено звичай тольтеків — «мудрих людей», і Кетцалькоатль, бог життя, опинився у тіні Уїцилопочтлі, бога смерті. Й зараз цей вогонь пожирає кращих людей імперії.

Отже, проблема була не в тому, що бракувало жертв, — навпаки. Саме так і сказав імператорові Кетца. Він говорив відкрито й прямо, не послуговуючись відмовками й не ходячи околяса. Але на додачу він висловив ще одну думку, яка пролунала ніби пророцтво. Син Тепека говорив, не обмірковуючи, не остерігаючись наслідків, ніби слова самі злітали з його вуст, мимохіть. Він сказав, що календар повідомив йому страшну незбагненну річ:

— Наступну війну вестимуть не люди, а боги.

Імператор сполотнів. Не дивлячись йому в обличчя, Кетца вів далі:

— Доведеться вийти за межі озера та гір. Майбутнє — на тому боці моря. Якщо ми не наважимося завойовувати, майбутнє прийде по наші душі й оберне нас на минуле, — доказав син Тепека.

Імператор мовчав. Він не наважувався розпитувати далі. Утім, Кетца не мав чого додати. Хоч саме про це повідали зорі у новому календарі.

Наближався час ухвалювати нові рішення. І державець мав про це дізнатись. Кетца вважав, що виконав свій обов’язок, утім, перш ніж покинути імператора, він наважився сказати більше:

— Мій володарю, я ладен перетнути море й вирушити назустріч майбутньому.

18

Рідкісний день

Кетца твердою ходою крокував назустріч своєму майбуттю, яке було таким щедрим у своїх обіцянках йому. До закінчення школи Кальмекак уже лишалося обмаль часу, коли це сталася несподівана подія, яка враз змінила плин його життя.

На останньому році навчання учні мали два вихідних для зустрічі з ріднею. У перший з них, коли вже сплило десять місяців останнього року навчання, Кетца нарешті зустрівся з батьком. Роки у розлуці відбилися на обох: Кетца покинув домівку ще дитиною — тепер він став чоловіком. Тепек мав такий самий вигляд, лише став горбитися й хода поважчала. Але не було на що нарікати, адже йому виповнилося дев’яносто років.

Щоб відсвяткувати зустріч, батько та син вирішили вчинити так само, як робили, коли мешкали разом: попливши на каное навколо озера, пристали біля підніжжя гори на іншому боці озера. Вони розмовляли, споглядаючи місто вдалині. Тепек пишався сином. Слухаючи його міркування, старий мовчки схвалював зроблений вибір — він учинив правильно. Як же йому хотілося б розділити свою радість зі старшими синами — тими, яких уже не було серед живих. Тепекові їх по-справжньому бракувало: смерть синів так зранила його душу, що він навіть не відчував болю, а лише тугу. Звісно, Кетца не спроможний був замінити двох загиблих синів, але, споглядаючи кам’яний барельєф, що виблискував на верхівці храму Куаушикалько, старий казав собі, що прожив життя недарма. Так, саме це трапилося з Тепеком, коли з’явився малий Кетца: його існування знов набуло сенсу.

Життя змінило свій плин тієї ж таки ночі, коли Тепек та Кетца вечеряли у світлі вогнища. У двері, не постукавши, вбігла одна з рабинь. Язик не слухався її: нарешті, тремтливим голосом вона повідомила старого про те, що прийшло двоє озброєних стражників. Вона казала, що вони замірювалися вдертися у будинок і що прийшли за Кетцою за наказом Тапацоллі. Служниця утримувала їх на порозі, але не мала змоги опиратися довше. Старий Тепек ураз збагнув, що відбувається. Насправді він очікував, що рано чи пізно це трапиться. Тепек наказав Кетці негайно сховатися у схованці, про яку знали лише вони двоє, і не виходити, допоки він особисто не подасть знак. Юнак вправним рухом ковзнув униз, прихопивши зі столу зайвий посуд, щоб не лишалось слідів. Нарешті стражники удерлися в будинок і наказали Тепекові зізнатися, де його син. Тепек незворушно спитав, у чому причина такого поспіху, й запросив сісти і розділити з ним трапезу, випити октлі — вина з агавового соку. Стражники не наважувалися відмовитися, та й загалом були не проти пригоститися. Утім, вживати спиртне було заборонено на всій території імперії мешиків. Певна річ, що у кожній оселі був таємний напій власного виготовлення, але закони карали за це якнайсуворіше. А надто, коли йшлося про воїнів. Тож своєю гостинністю Тепек прагнув залякати стражників і показати, на чиєму боці влада, — запрошуючи порушити закон, він ніби обернув їх на своїх спільників. З іншого боку, всі знали, що Тепек — найстаріший з Ради мудреців, і лише сам цей факт не міг не вселяти пошану. Стражники повідомили, що за Кетцою послав верховний жрець Тапацоллі. Тепек забажав знати, що спричинило таку наполегливість, але відповіді не почув. Тоді мудрець сказав, що Кетца зараз у Тлателолько, де залишиться на всю ніч, але Тепек особисто ладен явитися на очі Тапацоллі замість сина. Стражники не наважилися заперечити. У ту мить, коли троє чоловіків уже мали покинути оселю, Кетца вибіг зі свого сховку. Він не міг дозволити, щоб батько розплачувався за сина. Тепек усе ще силкувався захистити сина, але стражники зналися на своїй справі. У відчаї від власного безсилля Тепек спостерігав, як Кетцу ведуть до Головного храму. Він чудово розумів, що коїться.

Уіцилопочтлі знову кликав Кетцу до себе.

19

Голос богів

Кетца ніколи не бував у внутрішніх покоях Головного храму. Йому довелося долати цей шлях самому, адже стражники не мали права входити туди. Насправді лише купка людей зналася на тому, як влаштований всередині Уей-Теокаллі. Уже на порозі Кетца відчув зрадливе тремтіння в ногах. Щойно проминувши кам’яну галерею, він опинився у непроглядній пітьмі. Через холод та зніяковіння його пройняв мороз. Він просувався уперед навпомацки — темнота будь-кого обертала на незрячого. Отже, велич барельєфів, які прикрашали стіни, можна було оцінити лише навпомацки. Отак, у потьмі, просувався Кетца у глиб зледенілої оселі богів. Після тривалих блукань він побачив віддалений відблиск вогнища. То був