Маріанна Маліна - Фіолетові діти

роботу до папки і обережно через калюжі та сантехників вибираюся з кабінету та чимчикую за своєю «спасителькою».

Другого уроку в неї немає, тому вона пригощає мене кавою, щоб утішити. Кава ріденька і кольором нагадує міцний чай. У підсобці, де ми кавуємо, трохи задушливо: пахне пилом, старими книжками та сердечними краплями. Агрипина Григорівна не відчиняє кватирки — вона в неї старанно законопачена старою рудою ватою. Немовби свіже повітря — то страшенна отрута і не можна дозволити їй просочитися в приміщення. Поки ми п’ємо каву, Партизанка встигає мені переповісти майже всю свою біографію та перемити кісточки всім можновладцям: починаючи з директора, закінчуючи Верховною Радою. Усі без винятку винні в цьому «бардаку»: маються на увазі і моя труба, і її низька платня в одному флаконі. Я дипломатично мовчу. Коли я вже хочу чкурнути від неї, бо є поважна причина — в неї має початися урок, Партизанка несподівано просить мене допомогти їй розібратися з новими тестами. Вона ж бо вже геть нічого не бачить. Я залишаюся.

Нарешті Агрипина Григорівна йде до аудиторії сіяти «розумне й вічне». Я беру папку з тестами та починаю їх перевіряти. Вчитуватися мені трохи заважає різкий голос Партизанки, який перетікає від низьких тонів до високих із модуляцією сирени протиповітряної оборони. Ну, на її уроках принаймні не заснеш… Потрохи звикаю до її завивань, які чутно, незважаючи на зачинені двері підсобки, і навіть доволі успішно перевіряю майже половину робіт. Аж раптом чую вереск, від якого в мене ледь не закладає вуха:

— З цього не можна зробити такий висновок!!!

У відповідь — глухе хлопчаче бурмотіння, в якому майже нічого не можна розібрати.

І знову:

— Ти що, не зрозумів, що я сказала? Не доходить?! Ач, який розумник знайшовся! У нього своє бачення! Сідай, двійка!

Мені стає тоскно. Згадалася дитяча гра від одного до трьох років для розвитку логічного мислення. Вона складається з панелі з отворами у вигляді трикутника, квадрата, кола, зірочки та набору предметів, які треба вставити у відповідний отвір: кубика, зірочки тощо. І дитина іноді пхає кубика в отвір, який не пасує, а потім знервується та починає забивати предмет кулаком. Так і в наших школах. Ага! Вбивають. «Знання»…

Я відчуваю, що в мені здіймається хвиля роздратування. Дивлюся недобре на склянку з недопитою кавою, яка нічим мені не завинила, наче хочу долити в цю коричнювату рідину всю свою незгоду з оточуючою дійсністю, яка отруйними струмочками розтікається моїми жилами. І склянка раптом сунеться по столу…

Я осатаніло дивлюся на неї.

Примарилося?

Серце калатає, як після стометрівки. Я вже, як не намагаюся, не можу зосередитися на роботі. В голові у мене знову і знову прокручується епізод зі склянкою. Так здалося чи ні? Я дивлюся, чи не волога поверхня стола. Пробую зробити це знову. Склянка стоїть, як укопана. Пробую ще раз. Ще! Ще! Я навіть чую, як із мого лоба від напруження крапає піт. І тут я здригаюся від різкого дзвоника — закінчився урок.

На великій перерві йду до їдальні перекусити, бо раптом відчуваю сильний голод, як після важкої фізичної праці.

Поки йду, помічаю, що на мене дивляться. Діти. Деякі. І дуже уважно. Он та дівчина — майже привітно, просто в очі — усміхається. Та групка підлітків — підозріло. Хлопець, що розмовляє в кутку з дівчиною, — здивовано. Таке враження, що я йду подіумом, під яскравими софітами, а не звичайним шкільним коридором.

Коли заходжу до їдальні, на мене налітає малий першокласник.

— Ти куди? — зупиняю його рукою.

— Привіт! — вітається хлопчик і змовницьки дивиться на мене. В сірих очах веселі бісики. Так, немов я з ним граюся в одну гру. І наче ми — ще й в одній команді.

— Будь обережнішим! — намагаюся виглядати суворою.

Хлоп’я всміхається і біжить далі. Що це має означати? Знизую плечима.

Біля вікна помічаю медсестру Оксану, яка махає рукою, запрошуючи мене за свій столик. Я беру собі на обід тарілку з пловом, салат із капусти та неприродного кислотно-рожевого кольору компот (більше нічого на третє не лишилося) і йду з тацею до Оксани. Сідаю. Оксана саме доїдає тарілку борщу. Витирає губи серветкою та каже:

— Привіт, Дариночко! Ну, нарешті ти, як усі нормальні люди, почала обідати!

Я посміхаюсь у відповідь. Оксана така справжня, земна — від неї аж віє спокійною енергією. Поряд із нею світ набуває реальних рис: без літаючих книжок, склянок, що соваються, незрозумілих приладів, дивних поглядів та манії переслідування. Я потрохи відновлюю душевну рівновагу. Та думаю: яка ж вона щаслива… Тим часом Оксана підсовує до себе тарілку з подвійною порцією пельменів, густо перчить, виливає на них півсклянки сметани, дивиться на мене співчутливо та продовжує:

— Ну, в тебе рвонуло — так рвонуло!

— Авжеж, — відповідаю. Якби ж то вона знала, яку має рацію. Таки рвонуло! Аби тільки дах не знесло…

— На першому поверсі, в бібліотеці, вся стеля мокра! Але, здається, за сьогодні тобі все полагодили. Ти вже бачила? — веде далі медсестра.

— Ні,— мотаю головою. Мені чомусь корить розсміятися з таких дрібниць, і я, щоб не привертати уваги до свого трохи навіженого стану, швидко беруся до тарілки з пловом. Починаю його активно поїдати.

— Дариночко, з тобою все гаразд? Якось очі блищать, — Оксана придивляється до мене. — В тебе не температура?

— Та ні, все нормально! — запиваю плов компотом.

— Ти так, Дариночко, не переймайся за кабінет, усяке в житті буває. Підсохне все. Батареї вже поміняли, шпалери, дасть Бог, влітку переклеять, — чуйно продовжує Оксана.

— Та я й не переймаюся…

— А температуру все ж таки рекомендую заміряти. Зараз такий грип ходить! Тож заходь…

Я вже не слухаю