Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав він і на прощання потис Цахаріасові руку. Вони раптом перейшли на «ти», й у цьому, здавалося, не було нічого дивного. — Але я не вірю, що хтось має на тебе зуб, знову ж таки я уявляю собі все це не в такому похмурому світлі.

— Воно так і є, — відповів старий і душком вихилив свій келишок.

Едвардс хотів чимскоріш поїхати додому, але не знайшов свого автомобіля. Через ту метушню перед Вундервальдовим будинком він поставив його аж біля бічної брами ланцюгового заводу. Деякий час Едвардс розгублено бігав туди-сюди поміж «гольфами» й «опелями» робітників, знайшов два-три «рено», однак його власний — ніби випарувався, можливо, ставши ще однією жертвою тих таємничих газових фонтанів, шукаючи які, хлопці в костюмах монтерів перевертали тут усе догори дном.

— Ви щось шукаєте? — запитав його поліцай, що патрулював перед Вундервальдовим будинком.

— Та дрібничку, — відповів Едвардс, — свій новісінький автомобіль. Поліцай не був позбавлений гумору й сказав:

— Мене тут взагалі нічого не дивує, гляди, за моєю спиною зникне ще й будинок, я ні за що не можу ручитися.

Він зразу пропустив Едвардса назад до Вундервальда, бо пропав і ключ від автомобіля. Едвардс не знайшов ключа ні в кишенях, ні десь у будинку. Схвильований, він, очевидно, залишив його в автомобілі. Тому подзвонив до Маргрет і запитав її, чи вона тим часом не була тут і не забрала їхнього автомобіля. Але у відповідь почув дивні слова:

— Хто може додуматися до такого божевілля?

Йому більше нічого не лишалося, як пройтися вздовж заводського муру. Там за чверть години він і справді знайшов на узбіччі дороги свій автомобіль, точно там же, де й поставив. Ключ стирчав у запальнику, брелок погойдувався. Йому здалось, ніби у нього почалися галюцинації, що у такій шаленій круговерті подій не було дивиною. А чи, може, то хтось із нього зле пожартував?

— Головне, що знайшовся автомобіль, — сказав поліцай, знизуючи плечима. — Я не міг би заприсягнутися, чи він увесь час тут стояв, чи ні. Дивно!

Неспокійні думки роїлися в голові Едвардса, коли він їхав містом. Він звернув увагу на те, що автомобіль теплий, ніби й справді хтось здійснив на ньому загадкову подорож. Йому б ніхто не повірив, коли б він комусь про це розповів, навіть Маргрет, яка зреагувала на його запитання з обуренням, майже єхидно. Але що це було в порівнянні з Валентінеровою смертю й невтішними передбаченнями Вундервальда, які Едвардс аж тепер по-справжньому усвідомлював?

На щось добре він не розраховував, ідучи додому, але застати там Гінцпетера — це вже було занадто. Комісар сидів з Маргрет у світлиці й вибачався, що вдерся сюди не попередивши.

— Я кваплюся, нема потреби пояснювати докладніше, — сказав він і поставив кілька запитань, які, здавалося, не мали ніякого взаємозв'язку: де й коли він востаннє бачив Валентінера, чи часто бував у Вундервальда, що взагалі знає про ділові зв'язки та знайомства антиквара й хто міг би бути зацікавленим, щоб учинити замах на його життя?

— Ви бачили небіжчика? — спитав Едвардс.

— Страшно, бридко, — простогнав Гінцпетер. — Спочатку ваша дружина, а потім цей старий чоловік — за віщо? Це міг зробити або останній негідник, або ж божевільний. А ви, містере Едвардс, виявляється, були з дружиною вдома, й хтось рівно о тринадцятій годині тридцять хвилин зателефонував?

Маргрет сиділа, кивала головою й дивилася байдужливо поперед себе, ніби все це її мало обходило. Вона погодилася, щоб її припущення й те, що бачила, занесли до протоколу, очевидно, Маргрет дізналася аж тепер від Гінцпетера, що загинув не Вундервальд, а Валентінер. Телефон, на думку комісара, подзвонив за кілька хвилин після смерті антиквара, ще до повернення Вундервальда додому. Ось чому він, Гінцпетер, так докладно про це й розпитує.

— Хто дзвонив? Чи ви б упізнали той голос? Будь ласка, згадайте, може, запам'яталися якісь вирази, діалект чи акцент?

Едвардс знизав плечима й запитливо глянув на Маргрет. Дружина розгублено дивилася перед себе й кілька разів запевнила комісара:

— Не знаю, я була приголомшена, тепер навіть не скажу, чи то був чоловік, чи жінка.

— Але ж ви зрозуміли це так, що загинув Вундервальд? — доскіпувався Гінцпетер.

— Саме так зрозуміла, авжеж, — відповіла вона, трохи повагавшись.

— Прізвище назвали?

— Назвали чи не назвали — не пам'ятаю, але я саме так зрозуміла. Едвардс заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Мені ти теж так сказала, і що знову, мовляв, отруєння газом.

— Що ж, гаразд, усе це дуже важливо, — сказав Гінцпетер, дослівно занотовуючи те, що тут говорилось. Він знав і про Едвардсів дзвінок сюди, додому. Ваш автомобіль справді загадковий. Рівно годину тому він заїхав до Валентінера в садок, — додав він. — Маленький мотор на диво дуже сильний. Власне, можна було б записати ще й номер. Відбуваються дуже дивні речі, але куди не звернися, скрізь прикидаються, ніби ніхто нічого не знає.

— Особливо ваші дозорці, — відповів Едвардс, удавши, що його ці слова не зачепили, й демонстративно кинув на письмовий стіл ключ від автомобіля. — Вам треба було б побалакати з молодим поліцаєм, що стояв перед Вундервальдовими дверима, той би лише недбало посміхнувся, почувши ваші дотепні теорії.

Гінцпетер покрутив головою.

— Поліцай стоїть там не для того, щоб стерегти автомобілі. — Він сховав свого записника. — Я чекаю ще від вас відповіді на мої запитання, до того ж незабаром. В одному, принаймні, я не сумніваюся: в того Валентінера та інших добродіїв були друзі не в палаці перського шаха, а десь набагато далі на схід.

— Ви хочете йому дорікнути, що він утік тоді від нацистів? — уставив Едвардс. — А може, дорікнете й моїм батькам за втечу до Америки чи мені — за те, що я тут народився? Що взагалі народився й прибув сюди, невже я мушу вислуховувати від