Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

І в двох кімнатах ні душі. Несподівано спало на думку, що Зубовський вдома і, побачивши мене, сховався. Гамуючи хвилювання, спинився в коридорчику, де в стелі помітив ляду на горище. Драбини не було. Постояв, напружено прислухаючись. Ніби щось там шеберхало… На здибочках подався з хати. У дверях стримів ключ, і я замкнув» ґанок. Тепер Вадим не втече.

Уважно оглянув подвір'я. Драбини ніде не було. З хлівця долинало сите рохкання. Підійшов до сарая, зазирнув — у сажі, між двома вгодованими кабанами, поралася Вадимова мати. Вона лопатою згортала гній і ніби схлипувала чи шморгала носом. Я кахикнув, жінка здригнулася, підвела голову й злякано подивилася на мене. Еге, плакала: по її блідому, худому обличчі текли сльози.

— А, це ви… — опечалено, розчаровано сказала й сперлася на держално — крізь бляклу сукню випирали гострі лопатки. — Нема його. Вже третій день, — помовчала, міцно стуливши губи, згорьована і знеможена. — І куди він повіявся, господи? І коли це скінчиться? Голова макітриться від думок… Це вже щось накоїв…

Я терпляче почекав, заким вона виговорилась, заспокоїлась. Не втішав її, бо де взяти тих слів, які б розраяли розпуку матері?

— Може, Вадим у бородатого? — запитав наче між іншим.

— Нема у нього такого товариша, — відказала мати.

— А ви знаєте всіх його друзів?

— Не всіх. Та й хіба то друзі? Одна потолоч, — скрушно мовила.

Мої очі призвичаїлися до присмерку хліва, і нараз я угледів у кутку за відрами шпичку з дерев'яним руків'ям. Не вірячи собі, нахилився: на довгому тонкому лезі бурі засохлі плями. Мені перехопило подих.

— Слухайте, а чия он та штукенція? — заникуючись від хвилювання, показав на заточку.

Зубовська знизала плечима.

— Напевне, Вадько у когось позичив, — байдуже відповіла. — Ми збиралися колоти кабана.

Я потамував збентеження і гарячково міркував, як вчинити далі.

— Ви мене зачекайте. Я зараз… — і вискочив на вулицю за понятими.

… Ну от: у кишені свідчення контролера Палити, рубача Заварова і матері Зубовського, під пахвою колій, загорнутий у газету. Я уявив слідчого Топчія, вираз його обличчя, коли покладу перед ним на стіл пакунок і розкрию…

А якої тепер заспіває Бог-Шалапуха?

14.

Я сидів наче на голках. — яким буде висновок експертів? Чия кров на шпичці? Я вже двічі наточив із сифона води, постовбичив коло вікна, скинув піджак і увімкнув настільний вентилятор. Хвилювання не влягалося.

І ось — клацнула ручка. Топчій, його очі за скельцями окулярів збуджено сяяли. Він підняв руку з колієм у целофановій торбинці.

— Ну, Арсене! — радісно вигукнув Анатолій. — Встановили: третя група, як у Молостова. Тепер ні Шалапуха, ні Зубовський не викрутяться. Все!

Слідчий схвильовано походжав кабінетом, блискав на мене скельцями окулярів. Мені теж ввижався близький кінець справи. Дійсно, Шалапусі безглуздо заперечувати. Доведеться зізнатись і виказати спільників. Потім вони назвуть і того, хто поранив Молостова. Обов'язково назвуть.

Топчій квапливо склав у теку свідчення Палиги, Заварова, матері Зубовського, протокол і висновок експертів, загорнув заточку в папір. Я здогадався, куди він збирався.

— Давай зі мною, Арсене, — запропонував Анатолій.

Мені було цікаво подивитися на поведінку Шалапухи, коли покажуть його матеріали слідства й шпичку, якою поранили Молостова. І я поїхав з Топчієм. По дорозі ми встигли обговорити з Анатолієм декілька версій. На жаль, вони не витримали нашого ж таки глибокого аналізу й розпалися. Зійшлися на тому, що слід запросити Заварова і створити з ним фоторобота на третього підозрюваного, баченого м'ясником із Шалапухою і Зубовським біля м'ясного павільйону. Може, завдяки йому виявимо у нашій картотеці старого знайомого — можливого учасника, крадіжки. І, певна річ, з фотокарткою ознайомляться всі працівники міліції обласного центру.

Топчій хазяйновито розташувався за столом у слідчому ізоляторі, поклавши перед собою справу, а збоку — шпичку, накриту папером. Я сів коло заґратованого вікна. Знадвору на підвіконня опустилася пара сніжно-білих голубів і заворкувала. Анатолій натис на кнопку, і до кімнати зазирнув конвоїр.

— Уведіть, — розпорядився.

До кімнати бадьоро ступив Шалапуха, поглядаючи на нас глузливими очима. Він посміхався, наче не почувався винним. Чи вдавав безтурботність, маскуючи свій страх, чи справді?.. Він вчепився обома руками у пригвинчений до підлоги стілець, ніби намагався зрушити його з місця, й похитувався усім тілом, іронічно зирячи з-під лоба. Одяг на ньому пом'ятий, спав, очевидно, не роздягаючись.

— Як вам тут? Скарг не маєте? — поцікавився Топчій.

— Жити можна, — протягло відповів Богдан. — З куривом погано.

Топчій дав йому сигарету, і Шалапуха пожадливо затягнувся, потримав дим у легенях, насолоджуючись, і поволі випустив носом, огортаючись сизою хмаркою.

— Ви нічого не хочете нам сказати?

— Я вже все сказав, — здвигнув плечима. — Не крав, нікого не бачив і не знаю, звідкіля взялась у мене золота обручка.

— Дарма граєтесь із законом у піжмурки, — строго зауважив слідчий. — Суд враховує щире зізнання.

— Анатолію Єфремовичу, не товчіть воду в ступі, — лінькувато процідив, кривлячи писок, Богдан. — Я, мов кришталь, чистий.

Слідчий посміхнувся й глянув на мене.

— А чого втік з дому Зубовський? — запитав я.

— Біс його знає, — мружився на нас Шалапуха.

— Досить, Богдане, наслухалися ваших байок, — спокійно зазначив Анатолій і простяг йому свідчення. — Почитайте.

Шалапуха недбало взяв аркуш, мов зробив для нас велику послугу. Читав, ворушачи повними губами, і його брови поповзли на лоба…

— Оце да! — вигукнув. — Палига… Вперше чую. Хто він?

— Контролер колгоспного ринку.

— Отой жовтяк?! Ох і падло! — обурився Богдан. — Не були ми з Вадьком біля павільйону. Не були!

Топчій кивнув, ніби погоджуючись, і мовчки подав йому друге показання. Шалапуха пробіг його очима й роззявив рота…

— Ох і дають! — вражено покрутив головою і приголомшено промимрив: