Олесь Ульяненко - Там, де південь...

обертається, стріляє ще раз. Крик миттєво відполіровується темрявою. І він, Біба, знову пішов, справжній герой, серед тіней, довгоносих тіней могильних плит. Наткнувся на тічку собак, що парувала теплом, злобою і страхом. Хрусь! Одного носаком. Бабах. Наган випульнув ще свинцю. Собака крутиться на місці, намагаючись дотягнутися до роздробленого заду, звідки сюрчить кров, звисають кишки. Нарешті собака захоплює іклом свої тельбухи, і з диким риком починає їх гризти. Мєлкі з відчайдушним улюлюканням розсипалися Аляудами. Хтось навиліт, навздогін, запустив каменюку з пращі. Біба ойкнув, широко, прихоплюючи з собою щось невидиме, завалився спиною на мокру землю. Він піднімає голову й чує, як скриплять тельбуха під іклам пса. Як тінями ворушаться мєлкі. Він ще раз стріляє. А потім тиша і тихий, — зовсім близький, поруч, рукою дотягнутися, — голос акордеона Фіми. Значить, це кінець Аляудів, далі пустир, далі шматок білої від ліхтаря на стовпі дороги. Біба зводиться й дивиться на дорогу з темноти цвинтаря. Біба спокійно перевіряє набої. Дві штуки. Почекаєте, уйобки, ось я вийду на дорогу. Акордеон дедалі чіткіше, то вириваючись, то глохнучи, викидав пучки звуків, сиплячи комашиним роєм на білий, як сніг, від ліхтарного світла шматок площі — з пивницею та рогом зоопарку, звідки стриміла задниця чавунної пантери. Там-то і вразив камінь героя Бібу. Прямо в потилицю. Він крутонув сальто так, наче його перекрутило в повітрі два десяткаи дужих рук, упав, але не на спину, а якось боком, захрипів і замовк. Мєлкі пробігли кілька кроків, далі стишили ходу, зупинившись біля білої межі світла й аляудинської ночі. Вони стояли й дивилися, глухо перешіптуючись. На світло вискочив Спаба. Але його зупинили. Голоси стишилися. Забобонний тихий зляк підкумареної молодості. Спаба верещав, учепившись руками в трубу, а вони тягнули його за ногу, двоє низькорослих, із сліпаками на очах, підлітків. Нарешті Спаба вирвався. Він верещав і плювався. А потім почав крутити металевого прута з огорожі. Спаба брався то за один, то за інший. Прути не піддавалися. Нарешті він заспокоївся і сказав:

— Кого хуя стали. Допоможіть!

Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.

І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.

— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.

Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.

* * *

Вони зупинилися біля іграшкового магазину. Але ніхто туди не пішов. Альберт дивився на чистий, як із малюнка, простір, заставлений квадратикам будинків, пивниць, із абрикосами, прогнутими цвітом гілками. Красиво — частина тобі Аркадії, золотоногі німфи, фавни, синє густе вино. Він потягнув ніздрями, гумовими від морфіну, й зиркнув на людей, що сиділи поруч. Двоє, в клітчатих піджаках, із комірцями кольорових сорочок наверх, майже тобі близнюки, із короткими канадками-зачісками, глибоко посадженими очима. Вони сиділи й вивчали вітрину дитячого магазину. Вони були недалеко від Абіссінії, а тому чули рване поторохкування вагонів, тріск граніту, тертого тоннами ваги й колесами на пісок, а голос контролера кипів, пропадав, кипів, пропадав… І Альберту зробилося сумно. Один, той, що зліва, сказав:

— Слухай, давай дуплися швидше. У нього кайф проходить…

— А тобі-то шо? Ширнемо ще раз. Я ось думав, що тут господарчий магазин. Блядь, а тут іграшками для цих кончених торгують. Хорошо. Давай вирулюй. На Абіссінії, як на Абіссінії. Давай, — він крикнув третьому, з могутньою потилицею, широкими плечима, і від цього крику, а може, від того, що очі Альберта намацали білий шрам через шию і до вуха, йому зовсім зробилося зле. Той, що ліворуч, повторив:

— Вирулюй на Аляуди.

— Йоб! У другий кінець міста пертися. Давай його і зариємо тут на Абіссінії?

— Нє, — другий витягнув пачку «Золото Руна», вибив сигарету. — Тебе як звати?

Альберт промовчав. Він образився і його ламало. Це помітив другий, і легенько поплескав доктора по плечі. Зовсім по-дружньому.

— Нічого. Зараз тобі легше буде… — потім до свого товариша. — Слухай, а на Третій Слободці дєвки ходять без трусів.

— Тю. Вони всі зараз без трусів і ліфчиків ходять. Прокинувся. Подивись, яка цаца пішла, — перший смачно цмакнув губами: дівчина в рожевій куцій спідниці, з повними ногами, чорними кучерями до задниці, пройшла, граючи тілом. Їй подобалася машина, їй подобалися солідні мужчини. Вона кинула, тріснула карим поглядом, і пішла, все повільніше, далі. Волооке стерво.

— Треба було її зупинити, — сказав один.

— Ага. Зараз цього мальчика зариємо, а потім і погуляємо.

— Ну, поїхали, — і перший клацнув нетерпляче пальцями. — У мене ідея. Вирулюй. Ти як там, доктор?! Нормально? Тримаєшся. Ну, молодець. Мужчина! Ти у нас мужчина!

Сіра траса засипана абрикосовим квітом. Другий врожай у цьому році, виникла думка у Альбертика. І він спробував зібратися на одній думці, заснути. Він нічого не розумів, і — що від нього хочуть. А, все обійдеться, як завжди все обходиться.

— Зупинишся на Третій. Я посрать вийду.

— Зараз. Можеш тут. Тато Уваров…

— Їби тебе, ідіот, тримай язика… А то тато гавно кушать заставлять.

— А кого хєра. Він скоро з аляудинськими жмуриками драп куритиме…

Альберту найшло прозріння. Він захникав, тихо і протяжно. Він ще не знав, що відбувається, але відчував, що не дуже хороше.