Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

що ледь-ледь не врізалися в ноги коневі, який пасся собі на прилуці.

— Дивіться, — сказав Кузя, — кінь.

— Ого, який величезний! — трохи злякалася Евридіка.

— Кінь як кінь, — трохи зверхньо кинув Джек. — Мої американські родичі на родео ще й не таких жеребців приборкують.

— На чому? — перепитав Онисько.

— Кажу ж, на родео. Це коли ковбої сідають верхи на необ’їжджених жеребців, а ті намагаються скинути з себе небажаних вершників.

— А навіщо це? — спитала Евридіка.

— Щоб довести, що ти справжній ковбой, — випнув груди Джек. — В Америці є навіть така приказка: ковбойському роду нема переводу.

— Ну, коли ти такий ковбой, то поговори з цим конем — може, він чув щось про Черешню, — сказав Кузя.

— Та… — знітився колорадський жук, але побачивши, що друзі ось-ось засумніваються в його благородному ковбойському походженні, швидко додав: — Запросто. Коні — це моя стихія.

Жук набрався хоробрості і загукав:

— Агов! Шановний мустангу! Ти не знаєш, часом, корову Черешню?

Кінь довго вдивлявся у траву попід ноги, доки нарешті не побачив чудернацьку компанію. Перед ним були вуж, мишка, жабка, жук і, здається, ще хтось — такий малий, що жеребець не був упевнений, чи справді той хтось там є, а чи то якась травинка.

«Якщо то травинка, — міркував кінь, — треба не забутися її потім з’їсти. Вона така товстенька. Мабуть, сокови-ита-а-а!»

— Ви щось питали про Черешню? — уголос поцікавився кінь. Вочевидь, йому сподобалося таке шанобливе звертання.

— Еге. Ти її знаєш?

— Аякже, ми ж із нею з одного двору, в одному хліві живемо — майже родичі, — відповів кінь. — Мене, до речі, Гнідим звуть.

— Дуже приємно познайомитися, — чемно сказала Одарочка, — а я Одарочка. А це ось-до — Евридіка, Онисько, Джек і Кузя.

— Значить, то таки не травинка, — розчаровано проказав жеребець. — Головне — про це пам’ятати…

— Що ти кажеш? — не розчула жабка.

— Та то я про своє, про кінське, — ніяково відповів Гнідий. — То що ви хотіли дізнатися про Черешню?

— З нею все гаразд? — спитав Онисько. — Чому вона не прийшла сьогодні на пасовисько?

— О, це ціла історія, — відповів кінь, — а мені вже час додому.

— То, може, хоч дозволиш мені трохи проїхатись у тебе на спині? — спитав осмілілий Джек. — Нам, ковбоям, просто необхідно час від часу приборкувати одного-двох норовистих жеребців.

— Я не дуже норовистий, та й приборкувати мене не треба, — посміхнувся Гнідий, — а от проїхатися — чого ж, можна. Залазьте всі — завезу вас до Черешні, коли вона вам так потрібна, а дорогою розповім усю вчорашню історію.

Друзі з радістю пристали на пропозицію. Авжеж, вони ніколи в світі не каталися верхи.

Навіть ковбойський нащадок Джек сідав на коня вперше.

Зручно вмостившись на широкій спині Гнідого, всі з нетерпінням чекали розповіді.

— Сталося ось що… — почав кінь, повагом прямуючи додому…

Розділ IX,
розказаний Гнідим, у якому всі уважно слухають і намагаються не впасти з коня

— Учора надвечір, повернувшись із паші, стою я в хліві, жую собі неквапом траву, що господар завбачливо поклав у ясла. Тут і Черешня прийшла. Стала на місце, похнюпилась і стоїть. Ні вона кому ані слова, ні до неї хто анічичирк. А хлівом нашим уже кілька днів чутка ходила: буцім Черешню завтра мають того, до зоопарку… тю-тю… Вона з тиждень вже молока не давала зовсім, от господар наш, дядько Степан, і вирішив… Словом, ціле іго-горе. Про що там балакати… остання ніч, виходить, у бідолахи.

Тут і хазяйка наша прийшла, дядькова жінка. Без дійнички: що її марно носити, молока все одно катма…

— Що ж ти, — каже, — Черешенько, захворіла? Дай хоч подивлюся на тебе востаннє. — А сама сльози хустиною втирає. Гарна наша хазяйка жінка — добра, лагідна.

Постояла трохи, зітхнула важко й пішла до хати спати.

Трохи згодом і ми всі: кури на сідалі, кабанчики — Хряк із Хрюндиком — у клітці та й я дрімати почали. Сон нас поборов.

Аж тут щось як задзюрчить, як забризкає на всі боки! Поки спросоння розчумав, то молоко вже й копита закрило.

Серед ночі у Черешні молоко пішло. Само — навіть доїти не довелося. З усіх дійок летить, як скажене, та таким напором, ніби хтось крани повідкручував і назад не закрутив. Не знаю, чи то так перехвилювалася бідолашна, чи, може, вже стільки того молока назбиралося, а бачу, що в хліві молочний потоп намічається.

Тут і кури недобре відчули, кричати почали:

— Куд-куд-куд-куди ллєш молоко-ко-ко?!.. Куд-куд-куд-куди?!

Тільки Хрюндик з Хряком, бачу, задоволені. Хлебчуть з підлоги молоко, аж за вухами лящить.

А Черешня стоїть приголомшена, лише на всіх своїми великими очима винувато зиркає.

На вулиці собаки гавкіт здійняли: почули ґвалт у хліві.

Тут господар прибіг. Побачив таке діло — по дійничку до хати кинувся. Та хіба ж тут дійничкою запоможешся! Одне відро набрав — повиливав молоко у банки, друге набрав — повиливав, третє — каструлі всі заповнив… а молоко не зупиняється.

Зранку приїхав Баран знайомою конячкою. Ні, не справжній баран, а чоловік один, який молоко по людях збирає і на маслозавод відвозить. У нього