Роальд Даль - Джеймс і гігантський персик

з великої труби вгорі вилітала ціла хурделиця сніжинок. А ще вони бачили велетенські барабани — Хмарулі люто гамселили в них довжелезними кувалдами і небом прокочувалися могутні громовиці. Бачили також морозяні й вітряні фабрики, проминали заводи, у чиїх центрифугах зароджувалися циклони й тайфуни, що потім насилалися на Землю. А в глибині однієї величезної хвилястої хмари вони зауважили справжнє хмарульське місто. У тій хмарі було безліч печер, у яких перед маленькими пічечками сиділи навпочіпки хмарульські жінки, що тримали в руках сковорідки і смажили чоловікам на вечерю сніжні ковбаски. А сотні хмарулят гасали по хмарі, заливаючись сміхом і спускаючись на санчатах із хмаристих пагорбів.

А перед самим світанком мандрівники зачули над головами м’яке шелестіння, а коли глянули вгору, то побачили там велетенську сіру кажаноподібну істоту, що летіла з пітьми просто на них. Помахуючи своїми велетенськими крильми, вона закружляла довкола персика і почала придивлятися до мандрівників. Потім кілька разів меланхолійно і гортанно кавкнула й полетіла кудись у ніч.

— Ой, швидше б уже настав той ранок! — сказала, здригаючись, пані Павучиха.

— Ще трошки, — заспокоїв її Джеймс. — Дивіться, ген-ген уже починає світати.

Вони мовчки сиділи й дивилися, як з-за обрію повільно встає сонечко, започатковуючи новий день.

32

А коли нарешті розвиднілося, усі повставали й почали розминати свої затерплі тіла. Стоніжка, яка, здається, завжди все помічала найперша, раптом вигукнула:

— Дивіться! Там унизу земля!

— Це правда! — закричали всі, підбігаючи до краю персика й зазираючи вниз. — Ура! Ура!

— Там вулиці й будинки!

— Яке ж воно все велике!

Ба й справді, десь за кілометр під ними красувалося величезне місто, виблискуючи у променях ранкового сонця. З цієї висоти машини нагадували жучків, шо повзали вздовж вулиць, а пішоходи на тротуарах здавалися не більшими за макові зернятка.

— Ви бачите, які там височенні будинки! — вигукнула Зозулька. — Я в Англії ніколи таких не бачила. Як ви гадаєте, що це за місто?

— Це явно не в Англії, — припустив Старий-Зелений-Коник.

— А де ж тоді? — здивувалася пані Павучиха.

— Знаєте, що то за будинки? — вигукнув Джеймс, збуджено підстрибуючи. — Це хмародери! А отже, це, мабуть, Америка! А це, любі друзі, означає, що ми за одну ніч перетнули увесь Атлантичний океан!

— Не може такого бути! — не повірили вони.

— Це неможливо!

— Це неймовірно!

— Ой, а я завжди мріяла потрапити до Америки! — зраділа Стоніжка. — Колись я мала подругу, яка…

— Замовкни! — урвав її Черв’як. — Кому здалася твоя подруга? Нам тепер треба думати про те, яким у біса способом спуститися на землю.

— Запитаймо в Джеймса, — запропонувала Зозулька.

— Не думаю, що це аж так складно, — озвався Джеймс. — Нам просто треба буде відпустити кількох чайок. Тільки не багатьох, а рівно стільки, щоб іншим забракло сили утримувати нас у повітрі. Тоді ми й почнемо спускатися, повільно і м’яко, аж доки торкнемося землі. Ну, а тепер Стоніжка почне потроху перегризати мотузки.

33

Далеко внизу під ними, у місті Нью-Йорку, зчинилася справжня колотнеча. Над самим центром Мангеттена помітили величезну кулю завбільшки з будинок, і миттєво розповзлися чутки про те, що це велетенська бомба, наслана якоюсь країною для погибелі цілого їхнього міста. Всюди почали завивати сирени повітряної тривоги. Усі радіо— й телепередачі перервали екстреними повідомленнями про те, що всім людям треба негайно ховатися в підземні бомбосховища й підвали. Мільйон пішоходів, поспішаючи на роботу, глянули в небо й побачили там бомбу, що зависла над їхніми головами. Люди в паніці чкурнули до найближчих станцій метро, шукаючи там рятунку. Генерали хапали слухавки телефонів і віддавали накази всім, кого могли згадати. Мер Нью-Йорка подзвонив у Вашингтон президентові Сполучених Штатів з проханням про допомогу, і президент, який у ту мить був ще в піжамі і снідав, рвучко відсунув від себе тарілку з недоїденими пластівцями й почав гарячково натискати на всі кнопки довкола себе, викликаючи своїх адміралів і генералів. І ось уже по всій Америці, в усіх її п’ятдесятьох штатах від Аляски до Флориди і від Пенсильванії до Гаваїв завили сирени й розлетілися чутки про те, що над Нью-Йорком висить найбільша в історії бомба, яка може вибухнути будь-якої миті.

34

— Ану, Стоніжко, перегризай першу мотузку, — розпорядився Джеймс.

Стоніжка схопила зубами одну з шовкових мотузок й перекусила її. І знову (тільки тепер без розлюченого Хмаруля на мотузці) одна з чайок відділилася від зграї і вільно полинула в небо.

— Ще одну, — наказав Джеймс. Стоніжка перекусила другу мотузку.

— Чому ми не спускаємося?

— Ми спускаємося!

— Ні, не спускаємося!

— Не забувайте, що персик тепер набагато легший, ніж на самому початку, — нагадав їм Джеймс. — З нього ж витекло море соку, коли його бомбардували градинки. Відпусти ще двох чайок, Стоніжко!

— Ага, вже краще!

— Ого-го!

— Тепер ми й справді спускаємось!

— Так, дуже добре! Більше не перегризай, Стоніжко, бо ми почнемо падати занадто швидко! А нам треба плавно й без поспіху!

Величезний персик почав поволі втрачати висоту, а будинки й вулиці ставали щораз ближчі.

— Думаєте, наші фото з’являться в газетах, коли ми приземлимося? — поцікавилася Зозулька.

— Ой, матінко, я ж забула начистити черевички! — забідкалася Стоніжка. — Ви всі мусите допомогти мені їх начистити, перш ніж ми прибудемо.

— А чорта лисого! — обурився Черв’як. — Невже ти не можеш хоч на хвильку…

Але він так і не докінчив це речення. Бо раптом… ШУСТЬ!.. вони глянули вгору й побачили, як з найближчої хмарини вилетів величезний літак з чотирма двигунами і просвистів над їхніми головами на відстані якихось п’яти метрів. Це був звичайний рейсовий пасажирський літак, що прибував до Нью-Йорка з Чикаго, але, пролітаючи повз них, він зрізав геть усі шовкові мотузки, тож чайки відразу шугонули хто куди, а велетенський персик, якого вже ніщо не тримало в повітрі, помчав до землі, неначе свинцеве ядро.

— На поміч! — заверещала Стоніжка.

— Рятуйте нас! — крикнула пані Павучиха.

— Ми пропали! — заголосила Зозулька.

— Нам кінець! — зарепетував Старий-Зелений-Коник.

— Джеймсе! — верескнув Черв’як. — Роби щось, Джеймсе! Швиденько щось роби!

— Не можу! — зойкнув Джеймс. — Вибачте! Прощавайте! Заплющіть очі! Лишилося небагато!

35

Персик крутився й перевертався догори дриґом, а всі розпачливо хапалися за його хвостик, щоб утриматись.

Він падав дедалі стрімкіше. Униз, униз, униз, щодуху наближаючись до будинків і вулиць, об які він, без сумніву, мав розбитися на мільйони дрібнесеньких шматочків. І скрізь — на П’ятій авеню, на Медісон авеню й на інших вулицях міста —