Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!

Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!

Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.

— Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!

Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!

— Ні, він мені зовсім не родич! — знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. — Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.

Ще б пак: після тридцяти років ув’язнення! Отже, Юлій Мокренко не тільки пережив те все, а й повернувся в рідне місто!

— У кінці п’ятдесятих років їх, політичних, майже всіх повідпускали додому. Тут жодних родичів. Я, тоді ще молодий парубок, і найнявся до нього помічником. Не так за гроші, як зі співчуття. До останніх його років помагав, як міг.

Добре, що бодай на старості Мокренкові трапилась великодушна людина!

— А картини? — гукнула щосили.

— Га? Спав я оно на тапчані, — кивнув у бік грубки. — Топив, носив воду, мастив хату, варив їсти — все робив, що треба. Тепер уже самому якби хто поміг… Упроголодь живу…

Леся й Софійка розгублено перезирнулись. Бодай хлібеня могли б купити, у гості йдучи!

— О, в мене є бутерброд! — Леся дістала зі своєї стилізованої під домоткану торби загорнутий в целофан пакунок. — У бібліотеку прихопила.

— Ой спасибі, які чуйні дівчатонька! — дідок ухопив бутерброди, мов найбільший скарб.

— Може, вам принести води? — запитала розчулена Радзивілка.

— О, хіба ж смію вас просити! Колонка аж за хвірткою! Відро отамо, на ослінчику!

Жаль, у сердешного відро тільки одне, а то принесла б води не тільки Леся, а й Софійка! Радзивілка, здається, не без полегшення поспішила хоч на трохи покинути темний будиночок.

— А хто намальований на його картині «Русалка»? — повернулась до найважливішого питання, бо вже й собі кортіло на волю, на сонце, на свіже повітря.

— Га? До революції тут водогін був, під будинком проходила каналізація, за більшовиків те розграбовано, те розрито, те само занепало, тож тепер викручується кожен, як може!

— За тих самих більшовиків, що ними оце названа вулиця? — спробувала пожартувати. — То хто зображений на картині «Русалка», кого то Мокренко намалював?

— Ні, права рука в нього після таборів майже не діяла. Ревматизм і частковий параліч. Писав тільки. Лівою. Суцільні каракулі! Як лиш ті його листи друзі розбирали? Співав частенько… За мандоліною своєю тужив, чи як там його інструмент звався…

— У нього були друзі?

— Га? Я теж на сьогодні не набагато здоровший, але, на жаль, нема нікого, хто би про мене подбав… Приходять часом, але більше з вигоди. Усі гадають, що дід десь тут скарби ховає, а нічого нема!

Добре, що якраз повернулась Леська: тільки-но вона поставила повне відро на трухляву табуретку, Софійка стала прощатись:

— Ну, нам пора. Можна, ми ще прийдем? Їсти вам принесемо! — повертатись не дуже хотілось, але, по-перше, не треба палити всіх мостів, по-друге, не покидати ж чоловіка вмирати голодною смертю!

— їсти? Якби хоч шматочок хлібця! І молока можна, я з молоком люблю!

Ох, страшна це штука — старість!..

— До побачення! — рушили на вихід.

— Ой, ціпочок! — повернулась Леся і подала чоловікові палицю, бо він, схвильований думками про їжу, без неї рушив проводжати.

— …Ух, а ти відчайдушна! Я б отако ніколи!.. — захоплено похитала головою Леся, коли опинились за хвірткою.

— Хто на що вдався! — віджартовувалась Софійка.

Раптом із Квашиного будинка почувся писк мобільного. Добре, що дідусь має хоч якусь цінну й необхідну річ! Коли ж почули досить упевнене господареве «Ал-лоу!» і жваву розмову, потішились, що той мобільний, здається, ще й пристосований для глухих.

І дівчата самозабутньо впірнули в духмяну бузково-жасминову вуличку, яка вела додому.

— Дивакуватий він усе-таки! — визнала Софійка, прощаючись із Лесею.

— Так, незрозумілий! — погодилась Радзивілка.

Ясно було тільки те, що він глибоко нещасний.

— Ви й не уявляєте, Сніжано й Таню, який обсяг роботи цей хлопець на себе взяв! — Це тато вже побував у Сашка. Хвалився перед жінками його відвагою. — І найцікавіше, що в нього виходить! Провадить діло не гірше за дорослого! Від мене погодився прийняти лиш кілька порад. Помогти не дозволив,