Генрі Лайон Олді - Захребетник

І хайль-баші поскакав геть.

Відверто кажучи, у Джеймса спершу промайнула ідея сказати Азіз-бею про знайомство з рябим маніяком — викласти все, що знав. Але до бажання особисто помститися за образу раптом додалося почуття суспільної значущості цієї помсти. Врятувати Баданден від невловного вбивці! Коли правосуддя безсиле й обмежується виставлянням пошукових пюпітрів, коли жителі злякано тремтять, переказуючи одне одному моторошні чутки; коли приїжджі, довірливі пани й пані, бажаючи відпочити від життєвих турбот, зазнають смертельної небезпеки…

Здавалося, що занепалі ідеали знову злетіли вгору, наче птиця Рух.

Та й грошова винагорода, між нами, циніками, кажучи, теж не завадила б.

— Халва-а-а!…

Один зі стражників нахилився, узяв із землі камінчик, підкинув його на долоні — й не дивлячись пожбурив на звук. Кожний, хто через мить почув скрик носія халви Алі-баби, запам’ятав надовго: біля мушерифату солодкого не люблять.

— Клинок чотиригранний, з відкидними «пилками»…

— Отой, що на гарді?

— Сталеві кульки.

— Грановані?

— Еге ж…

— Крутиться, як вихор, стрибає, як тигр, падає, як гамаюн, стоїть, як…

— Як гора!

— Стоїть, як гора, відступає, як рак…

— Чиє тавро?

— Сеїда Бурхана.

— Не підробка?

— За підробку я курдюк навиворіт виверну…

Гільдія баші-бузуків жила насиченим життям. Навкруги снували заклопотані люди при зброї, зупинялися біля стін, де висіла зброя, заводили розмови про зброю. Тут ніхто не підвищував голосу, не робив різких рухів і не казав нічого такого, що співрозмовник міг би витлумачити як погрозу чи образу.

На перший погляд — це було найбільш мирне місце на світі.

Джеймс Рівердейл почувався тут, як удома.

— Прошу вибачити мою безцеремонність, — звернувся він до горбатого й клишоногого карлика. З одягу на карлику були тільки двоколірні шаровари: червоно-білі. — Я не заберу у вас багато часу. Не підкажете, де б мені одержати відомості про місцеві фехтувальні зали?

Карлик скинув із плеча й відставив убік палицю — величезну, вищу за нього самого, зі шпичастою «головою». Самого погляду на палицю вистачало, аби заробити грижу.

— Утомився відпочивати, еге ж, брате? — посміхнувся коротун, демонструючи чудесні зуби, нагострені за модою острів’ян Вату-Тупала. — Другий поверх, п’ята келія. Запитаєш Дядька Магому. Він тобі все, як рідному…

І карлик, виграючи м’язами, гідними Просперо Кольрауна, прудкіше від лані кинувся далі коридором. Здавалося чудом, що шпичаки палиці не зачіпають нікого з баші-бузуків, але — що було, те було.

Пригасивши почуття заздрості, негідне дворянина, Джеймс попрямував на другий поверх. Якби він зупинявся скрізь, де точилася цікава розмова, і витрачав усякий раз не більше хвилини на участь у бесіді, він знайшов би п’яту келію десь через місяць.

А так — яка година-дві, й ти на місці.

Дядько Магома виявився невеличким дідусем — жвавим, мов джин, якого тисячу років маринували у пляшці, і непривітним, мов той же самий джин. Він умів ворушити веснянкуватими вухами й кінчиком хрящуватого носа — й робив це так, що співрозмовник почувався негідником, який відбирає в поважного чоловіка останні хвилини його життя.

Дивувало, як переписувач зумів дожити до похилих років, працюючи в Гільдії баші-бузуків. Якби він був, приміром, Джеймсовим камердинером, він зайвого тижня не прожив би.

— Список фехтувальних залів Бадандена?

Переписувач пчихнув і поліз по носовичок.

— Я — Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо, — гордовито сказав парубок. — Я бажаю витрачати свої вечори на заняття одним зі шляхетних мистецтв. Якщо ви, вельмишановний пане, неспроможні допомогти мені…

— Хто автор «Гладіаторію»? — раптом запитав Дядько Магома.

— Мій прадід Арнольд, — відповів Джеймс.

— Хто автор ілюстрацій до «Гладіаторію»?

— Моя прабаба Матильда.

Заднім числом він дорікнув собі за поспішність. Авторство Матильди Рівердейл не афішувалося поза родиною. Як і те, що прабаба, хильнувши зайвого, частенько дубасила прадіда, використовуючи для цього великий арсенал, що був під рукою.

— Як ся має ваш шановний дід, граф Ле Бреттен?