Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

Тепер було видно, яке дороге гаптування на спідньому каптані зроблене золотою ниткою, з якого дорогого сукна пошитий верхній каптан, який дорогий пояс, які сап’янові чоботи — зелені, із золотим візерунком венеційської роботи.

Коли в світлицю подали їжу, мамка вийшла з сіней, потягла із собою панночку і гаряче задихала їй у вухо:

— Золота моя дитино… Ти хоч добре роздивилась, який же він прекрасний? Ну наче архангел Гавриїл!

— Ой мамцю, таке говориш! Та мені ж негоже на чужого чоловіка задивлятись.

— Е ні, моя панночко! Краса — то найп’янкіше вино. Ось я йому дам на перевдягання одяг, ну, мене він геть не стидається! Бо хто я йому? Проста жінка. Та вже й не молода, баба, можна б уже так і сказати… А ти потихеньку в шпарку подивись.

— Ой мамцю!!! Та що ти таке сороміцьке говориш?!! Мені так соромно!.. І оці!.. Боронь мене Боже, а як вони побачать?!!

— Їх уже облиш! Он вони собі вже старі меди ллють! Їх сама Єва голісінька не відтягла б від корчаги!..

Пішла молодиця до світлички. Вона розбудила ніби сплячого боярина і попрохала, щоб він скинув із себе плаща. Він удав, що ніяк зо сну не може збагнути, де він і що з ним сталось. І підвідся на весь свій зріст, скинувши плаща. Повернувся спиною до молодиці, а вона подала йому ногавиці спідні. Стояв освітлений крізь кольорову шибку віконця золотим промінням.

Панночка змогла розглянути свого майбутнього коханця геть усього — від босих ніг, від крутих, твердих колін і до блискучого чорного волосся, що зміїлось по широченних плечах. Подумала, що то, певно, так на неї діють Окишині ліки зі скляної пляшечки. Бо в голові геть запаморочилось, а в грудях стало солодко та млосно. Ноги обважніли, коліна просто підігнулися, і вона поволі осіла за дверима. Хоч і була молодиця добре підпила, а проте її сторожке вухо вловило. І вона, полишивши боярина Сергія перевдягатись, вийшла. Відчинила двері поволі, щоб не вдарити панночку, бо знала, що та стоїть за дверима. Але яке було її здивування, коли побачила, що панночка сидить навпочіпки, прихилившись спиною до стіни.

— Що з тобою, панночко?!

— Ой мамцю, я не можу! Або то чари, або то ліки, а тільки такої краси я не бачила.

— Ой золотце ти моє, панночко моя мила…

— Я… Я без нього помру…

— Золотце моє… Я все зроблю, щоб він був твоїм! Нехай мене повісять, нехай мене в Почайні втоплять, нехай мене заб’ють киями, нехай крізь мене кілок осиковий проб’ють, мов крізь відьмачку, а я приворожу його до тебе. Я знайду, як це зробити, і він прийде сюди до тебе!

— Обіцяєш, мамцю?

— Обіцяю і присягаюсь, моя мила панночко! Життям присягаюсь…

— Як же мені на душі радісно, аж плакати хочу. Який же він гарний!

— Присягаюсь, що ти кажеш правду! За все своє життя такого красеня не бачила… А мені багатьох довелося лицарів побачити. Навіть серед тих лицарів, що голову за Вітовта на Ворсклі клали, і серед них не було такого… Та й куди ми тільки не їздили — і до Вільна, і в Кракові були, аж до Регенсбурга дістались, і в Менську, і в Любліні, а таких красенів ніде не бачила. І в лазнях, як ми бували з нею, господинею, не вздріли…

— Мамко! Але ж то гріх на чужих та ще й нагих розглядатись!!!

— Звичайно, що гріх. Але ж ми з гріху зачаті і в гріху живемо… Що ж тут поробиш, як сам Бог Отець нас грішними сотворив?.. От і грішимо… А Син його своїми муками наші гріхи одкупив… Як чуєш докори сумління, що согрішила, — то молись! Всевишній милостивий — він простить і облегшить… А я пішла до ворожки і все зроблю, щоб він був із тобою.

І вона відвела її до кімнати, тієї, де крізь шпарку в дверях можна було зазирати до світлиці. І вона знала, що панночка дивитиметься в світлицю крізь ту шпарку на них, і тому посадовила гостя так, щоб його не затуляли Окиша та дід.

Вони випили, добре закусили, а тоді всі співали.

Якби боярин Симон не боявся жіноцтва, то нічого б із ним не трапилось. Мені розповідала про нього моя тітка Варка. Боже, скільки вона всього про всіх знала! Я мала ще була, а вона, як приходила до матінки в гості, чого тільки не розповідала. Матінка моя теж багато знала, але щоб з Варкою змагатись, то гай-гай! І нема чого думати. Бо матінка все вдома сиділа і ткала полотно. А тітонька Варка повсякчас із людьми була. Та все з новими, все із чужими, перехожими прочанами та купцями переїжджими. А чого так трапилось? Бо тітонька Варка ще змолоду залишилася вдовою і бездітною. І стала жити з волопасом Варавою. На віру. Він волів ганяв аж до Львова. А тітонька