Енн Файн - Позаду льодовні

подобається дивитися, як три моделі стоять на підвіконні, немов пливучи полями, які видно через вікно. Але вона просто кинула їх на купу за дверима, до решти моїх речей, і коли я повертав угорі на сходах, то відламав грот-щоглу,[11] яка через Касс отак собі беззахисно стирчала.

Їй навіть не було через це прикро. Я ввійшов у її кімнату, тримаючи модель, — хай побачить, що накоїла, — але вона і глянути на мене не зволила, так була зосереджена, намагаючись втримати рівновагу на книжковій шафці.

— Томе, скотч, — сказала вона. — Дай мені скотч. Так рівно? Рівно висить?

Я підвів очі та зустрів невиразний погляд прекрасного чорного жеребця, зображеного на плакаті, який Касс так відчайдушно намагалася повісити рівно, розпластавшись по стіні. Зітхнувши, я поклав модель корабля, яку майстрував не одну годину, на край її ліжка. На підвіконні для неї вже не було місця, тому що Касс захарастила мою половину своїми кольоровими скляними білками з манірними посмішками, і пластиковими поні, і товстобокими вовняними тваринками з помпонів, у яких такі сміховинні червоні фетрові усмішки від вуха до вуха і чорні очі-намистинки.

Я ступив крок назад і сказав:

— Касс, опусти нижче з боку вікна.

І мені стало трохи шкода того коня, чесне слово, бо він, такий сильний і лискучий, тепер приречений збирати пилюку і вицвітати на стіні, поглядаючи вниз на скляних білок і помпони. Касс, певно, встигла приклеїти лише два верхні кутики, тому що буквально за секунду вона мене заскочила зненацька, сказавши:

— Томе, обережно. Я спускаюсь.

— Це ти обережно, Касс! — крикнув я. Але було надто пізно. Вона вже приземлилася обома ногами на пів’ют корабля. І хоча Касс допомогла мені визбирати з грубої вовняної стебнованої ковдри все до останньої тріски і я довго зберігав їх у коробці з-під взуття, а все ж таки я ніколи більше не намагався полагодити ту модель.

Плаката з жеребцем на стіні вже немає. Не знаю, що з ним сталося. Тепер тут висять інші плакати, і на них лише обличчя, обличчя й тіла. На них зображені реальні особи, і хоч я не всіх одразу впізнаю, та мені точно доводилося бачити їх раніше. Білки, помпони і пластикові поні теж зникли. Тепер вона по всьому комоду розклала маленькі тюбики, і баночки, і пляшечки, і щіточки химерних форм, хоч я ніколи не бачив і половини тих кольорів на її повіках, та й не чув від неї жодного з цих дивних мускусних запахів.

Може, це одна з причин, чому вона замикає двері на ключ.

Її книжкові полиці завалені глянцевими журналами з дівчатами на обкладинках. Усі ці дівчата схожі на саму Касс. Обкладинки такі блискучі та слизькі, що варто було мені трішки розгорнути один з журналів, як усі вони посипалися на підлогу. Довелося запихати назад. Сподіваюся, Касс не помітить, що я їх займав. Ще на її полиці є кілька ілюстрованих книжок з котиками. Я й не знав, що Касс так подобаються котики. Навіть не пригадаю, коли вона востаннє хоч словом озивалася до наших котів.

Майже все в її кімнаті для мене нове. Я ніколи не бачив на сестрі доброї половини одягу з тієї гори мотлоху, яка навалена на підлозі та постійно збільшується і через яку мама постійно дорікає Касс. Казкові, фантастичні сільські пейзажі розкидані по всій кімнаті та висять на стінах. А ще повсюди записники, в яких вона повиводила фломастерами яскраві звивисті візерунки з літер свого імені: Кассандра, Кассандра, Кассандра — і зеленим, і фіолетовим, і блакитним, і оранжевим, і жовтим і криваво-червоним… Вона, певно, годинами вимальовувала кожну літеру. То й не дивно, що Касс тепер усе гірше і гірше дає раду домашнім завданням.

На підлозі валялося кілька листів від її подруг, з якими вона не бачиться протягом літа. Нікому й на думку не спало б написати мені листа тільки тому, що ми не зможемо бачитися сорок два дні. Як на те пішлося, я взагалі не впевнений, чи отримував колись від когось листа, хіба що з бібліотеки Фретлі. Один з конвертів поплямлений великим коричневим обідком від напівпорожньої чашки кави, яку вона недбало на нього поставила. Я ніколи не додумався б принести в свою кімнату чашку кави, ніколи.

Її кімната так дивно пахне, немов різдвяні магазини. От у моїй кімнаті тхне клеєм. А в неї по всіх усюдах якісь гарненькі абищиці: вони лежать на підвіконнях, на столі, на книжкових полицях; приставлені до стін, звисають з напіввідчинених шухляд, розвішані на абажурах і дверних ручках. Усілякі витребеньки, десятки маленьких сяйливих і барвистих штучок, які виблискують на сонці, немов скарби. Сережки, браслети, тонкі золотаві футляри від помади; маленькі емальовані коробочки; каблучки та скляні намистинки; яскравий тканий ремінець від годинника і два розмальовані блюдця, ущент наповнені іноземними монетами; блискучі скляні пляшечки та баночки, маленькі порцелянові горщечки з прегарними наліпками; закладки для книжок і листівки з фотографіями, вишукані сірі сухі квіти та щільно скручені клубки різнокольорової вовни. Над її ліжком є навіть підвісна іграшка: вісім маленьких дельфінів, які без упину плавають у повітрі. Отак роззирнешся — і можна подумати, що тут живе галка, чесне слово.

Звідки у неї весь цей мотлох? Де вона взяла на все це гроші? Може, вкрала? Чи це подарунки, подарунки від Галлорана? І чому мама з татом нічого не помічають?

Я підійшов до комода і висунув неглибоку шухляду, яка постійно заїдає і яку ми колись перегородили шматком картону, щоб наші колекції крем’яшків не скотилися докупи. Вона викинула картонну перегородку. Тепер там лежить купка гарної яскравої спідньої білизни. Я й не уявляв, що вона таке