Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

— Так?

— Нічого я не почув.

— От і добре. Бо якби ти сказав мені щось інше, я б подумав, що ти обманюєш.

— Справді?

— Не досить увійти до храму, щоб на тебе зійшло просвітлення. Якби це так працювало, чого б воно було варте? Я б випив кави, тут немає поруч якогось кафе?

Вони йшли вулицею й нікуди не поспішали. Сонце й досі помітно пригрівало, і Малому здавалося, що канікули ще не закінчилися, а він — турист, який гуляє якимсь незнайомим містом.

— А ви теж прогульник? — наважився поцікавитись він.

— Я? Ні. У мене трохи забагато вільного часу. Це покарання за скупість.

— Тобто?

— Сьогодні в мене був вибір: або приїхати до Варшави потягом десь о другій, як звичайно, і мене б на пероні зустрічав онук, або трохи раніше — чесно кажучи, на кілька годин раніше — машиною зі знайомим.

— І ви вибрали другий варіант?

— Цей знайомий теж любитель загадок, тож дорога минула нам швидко й приємно, натомість тепер доведеться трошки почекати.

— А ви здалеку приїхали?

— З малого містечка, про яке ти, певно, ніколи не чув.

— З вами приємно балакати. Пощастило ж вашому онукові!

— Кому? Дарекові? Навряд він так гадає. Думаю, для нього я радше старий зануда. Особливо зараз, коли муситиму замінити йому батьків.

— З ними щось сталося?

— Ні, вони просто поїхали працювати за кордон.

— То це як мій тато, тільки він принаймні на вихідні повертається з тої своєї Москви.

— Мої з Ірландії не повертаються. До того ж, вони щойно виїхали.

— Зрозуміло.

— Я дуже люблю свого онука, але ми не дуже близькі, і я дуже боюся, як воно в нас складеться.

— Ви теж шукали в костелі просвітлення? — здогадався Міколай.

— Певно, що так, мій друже. Певно, що так.

Вони зайшли до якогось кафе. Старенький замовив собі каву, а Міколаєві — колу.

— І що ти збираєшся робити в так добре розпочатий день? — запитав він хлопця без тіні жарту.

— Хіба я знаю? Я думав трохи покататися автобусами по місту.

— В автобусі теж можна подумати.

— Отож.

— Якщо ти такий фахівець з автобусів, то може скажеш мені, чим я можу доїхати на Садибу[12]?

— Та який там фахівець! Але так склалося, що якраз це я знаю: 131-м. Я із задоволенням проїдуся з вами. У мене ще є трохи часу до кінця уроків.

Міколай попрощався із симпатичним дідусем на кінцевій «Садиба» й сів у той самий автобус 131, що їхав назад до центру. Він хотів ще зазирнути до «Рифу», де сподівався зустріти Макара й повернути йому позичені вісім злотих. Утім, хлопець не надто здивувався, не побачивши того ані між гітар, ані на другому поверсі. Знайомого продавця теж не було, а у відповідь на питання про Макара хлопець на касі лише багатозначно скривився:

— Мені ще бракувало пам’ятати всіх дітлахів, що тут ошиваються...

«Ну, так, а чого я, власне, сподівався? — сумно подумав Міколай. Сьогодні йому не хотілося навіть торкатися інструментів. — Який же я наївний!» — злився він подумки. І, наче засоромившись, швидко вийшов із магазину.

Уроки невдовзі мали закінчитися, і можна вже було повертатися. Перший у житті прогул Малий вирішив уважати успішним, але не хотів розтягувати його на ще одну поїздку до кінцевої, бо встиг уже зголодніти, й думка про матір, яка певно чекає вже на нього з обідом, приємно гріла душу.

525-й приїхав досить швидко. Міколай рахував, на якій зупинці йому потрібно вийти. Він безтурботно розглядав трасу й знайомі ландшафти. Коли автобус з’їжджає із крутого спуску повз Центр сучасного мистецтва, достатньо подивитися крізь лобове скло, щоб побачити панораму Саської Кемпи й Грохува. У цьому місці висотка Вербицьких — найвища точка в мікрорайоні. Міколаєві завжди подобався цей краєвид. От і зараз, спокійний і розслаблений, не чекаючи більше від дня жодних сюрпризів, він милувався улюбленим пейзажем з майже непомітною через міст Віслою.

Маршрут 525 — прискорений. На другій зупинці з боку Праги Міколай виходить. Автобус щойно проїхав пішохідний місток коло «Лятавця», зараз буде його «Причілок Гроховський». Один погляд убік — і Малий схоплюється, наче його щось ужалило. Вулицею йшла Меланія! Навіть не стільки йшла, скільки власне пролазила крізь діру в огорожі на територію диких ділянок! Міколай не розумів. Вона знову туди пішла? Нащо? Це ж чистої води божевілля!

— Зупиніться! — розпачливо вигукнув він.

Водій не почув. Міколай підбіг до кабіни, на щастя, пасажирів ще було небагато.

— Зупиніться, будь ласка! — він стукав у пластикову перегородку. — Мені потрібно негайно вийти!

— Зараз буде зупинка, — флегматично відповів водій, не обертаючись.

— Ви хочете побачити в салоні мою вчорашню вечерю?! — для підсилення ефекту Міколай прикрив рота долонею, ніби згадана вечеря тільки й чекала, щоб вирватися на свободу.

Водій кинув швидкий погляд у дзеркало й зупинив автобус. Міколай вискочив на вулицю, але крихітна фігурка Меланії вже зникла в гущавині.

Це було єдине правильне рішення, хоч хлопець і підозрював, що він ще довго про нього шкодуватиме. Пхатися сюди межувало з безумством. На щастя, при собі Міколай не мав нічого цінного, але й так не виключено, що хтось йому наваляє.