Сергій Бут - Листи з того світу

Надвечір, коли кут падіння сонячних променів став найгострішим, а спектр відтінків наблизився до червоногарячого, ми з Оксаною рушили вулицею Шевченка. Біля Янівського цвинтарика попрощалися: вона подалася на квартиру, я ж побрів у зворотному напрямку.

Йшлося мені з дивним відчуттям порушеної гармонії. Так буває, коли звичний для тебе устрій змінюється: ночівля за межами дому, нова робота, нова дівчина. Традиційна послідовність розірвалася вчора, і я досі не міг увійти у звичний для себе ритм.

У під’їзді мене зустріла глуха стіна темряви.

Пам’ять воскресила незнайомця, який чатував на мене в пітьмі нашого поверху кілька днів тому. Не бажаючи нових сюрпризів, я дістав мобільний і дисплеєм узявся підсвічувати закапелки парадного. Здається, нікого. Я довіряв очам і водночас тверезо аналізував ситуацію, та страх дихав мені в потилицю: не так-то просто позбутися неприємних вражень того вечора. Сам собою викарбувався кавовий малюнок у чашці, згадалося пророцтво ворожки.

Я озирався що дві секунди, аби переконатися, що, крім мене, на сходах нікого немає.

На третьому поверсі я передусім освітив телефоном місце, де підстерігав мене Альберт. Дисплей мобільного яскравий, але не може замінити ліхтарика, тож я постійно простягав руку, щоб у темряві не наштовхнутися на якусь перешкоду. Урешті-решт тьмяне світло телефону обнишпорило кожен закуток, і я спокійно підійшов до дверей квартири. Шістка була у звичному положенні, і то був добрий знак. Я встромив ключ у серцевину замка.

Оберти механізму зрушили нічну тишину, і, зробивши останній, я полегшено зітхнув — знову будити хазяйку не хотілося. Двері прочинилися, щоправда, не повністю, утворивши люфт у десять сантиметрів. Збільшити його не вдавалося через запобіжний ланцюжок, що бездоганно виконував місію вартового, і пролізти крізь вузьку шпарину виявилося неможливим.

— Чорт, — вирвалось у мене. — Для чого це?

Морочитися з ланцюжком — марна трата часу, — компромісу нам не знайти. Вибору не було, довелося тиснути на ґудзик старенького дзвоника, що своїми затяжними хрипами сколихнув спокій у квартирі Ельзи Олександрівни. З-під дверей її кімнати миттю прослизнула смужка яскравого світла. Разом із хазяйкою вона вибралась у темний коридор і щезла зі звуком вимикача — вольфрамова нитка в лампочці нагрілася блискавично.

— Ельзо Олександрівно, це я. Вибачте, що знову розбудив вас, але тут ланцюжок…

— Я не спала.

Гостротою репліки жінка обірвала моє перепрошення, даючи зрозуміти, що не збирається слухати. «Ну що ж, — подумав я, — ні то ні». Але на цьому наша розмова не скінчилася. Не встиг я роззутись, як отримав порцію докорів:

— Андрію, вчора ви не ночували вдома.

— Так, я знаю, але я вже дорослий… — парирував я її випад, почуваючись хлопчиськом, який відчитується перед матір’ю, бо запізно повернувся з гульок.

— Мені байдуже: дорослий ви чи ні. Через вас я всю ніч спала без ланцюжка на дверях.

Від тих слів трохи відлягло — ще бракувало, аби мене пантрувала фактично чужа людина, тож я визнав свою провину.

— Вибачте, будь ласка, я про це не подумав.

— Мені шкода, що доводиться так говорити з вами, але ви мусите зрозуміти.

Мені так і кортіло сказати «не розумію», але підливати оливи у вогонь я не став. Цікаво, щоб вона видала, коли б дізналася про нашу з Альбертом розмову?

Ми домовилися на майбутнє, що в разі відсутності я заздалегідь попереджатиму її. Так було досягнуто перемир’я. Ельза Олександрівна повернулась у спальню, я ж посунув на кухню. Готуючи вечерю, намагався аналізувати останні події.

Насправді поведінка Ельзи Олександрівни останнім часом викликала занепокоєння. Я ніяк не міг зрозуміти, що з нею коїться. Цілком можливо, що вона страждала параноїдальним розладом особистості, і, враховуючи короткотривалість нашого знайомства, я міг цього не зауважити. З іншого боку, якби напади траплялися раніше, то хтозна, чи Альберт чипів тут тієї ночі. Було б непогано з ним поговорити, але де його знайти?

Що довше я думав про події останніх днів, то більше з’являлося запитань без відповідей: чудакуватість хазяйки та її не менш дивна пристрасть до ворожіння; стосунки цієї жінки з Альбертом, який замість відвертої розмови з нею підстерігає в темноті під’їзду мене; напророчена старою ворожкою небезпека. Щодо дівчинки з листа, то вона взагалі затягувала мої численні роздуми в глиб лабіринту невідомості — хтозна, з яким Мінотавром доведеться там зійтися.

Наступного дня ситуація повторилася з іще більшим розмахом.

Дорогою додому я зайшов у магазин електротоварів, і того самого вечора в нашому під’їзді від першого до третього поверхів засвітилися нові лампочки. З почуттям виконаного обов’язку я зайшов до квартири.

У коридорі було темно й тихо. Намагаючись не шуміти, я помив руки у ванній кімнаті і з продуктовими пакетами подався на кухню. Боротьба дня і ночі свідчила про значну перевагу останньої, однак це не завадило мені побачити Ельзу Олександрівну, чий силует чітко промальовувався на тлі вікна.

— Добрий вечір, — привітався я, та хазяйка, певно, була така зайнята спогляданнями, що навіть не помітила моєї присутності.

— Ельзо Олександрівно, доброго вечора.

Тільки повторне привітання вивело жінку зі стану гіпнотичного спостереження.

— Ой! Ви мене налякали.

— Вибачте, я не хотів.

Я увімкнув світло, але Ельза Олександрівна миттю запротестувала.

— Андрію, вимкніть, будь ласка!

Здивований, я загасив світло на кухні.

— Щось не так? — спитав я, занепокоєний її поведінкою.

Із відповіддю хазяйка барилася. Мабуть, зважувала: відповідати чи ні.

— Усе гаразд, — пролунало врешті-решт, і вона знову повернулася до вікна, намагаючись розгледіти там щось, відоме тільки їй.

За мить вона відступилася, щільно затягнула гардини і пішла до спальні, навіть не сказавши звичне «добраніч». Я мовчки провів її поглядом, підійшов до вікна і відхилив штору — нічого цікавого я там не побачив, тож, заспокоївшись, поплентався до себе.

Усі знахідки досі перебували на тих місцях, куди їх розіпхали у дні прискореної евакуації з попередньої квартири. Гризло відчуття дискомфорту.

«Нічого, наступних вихідних я обов’язково займуся вами».

Світанок розбудив мене приглушеними ударами.

Я розплющив очі і дослухався: «Гуп-гуп-гуп». Щось гупало за дверима кімнати. Я зірвався з дивана і мерщій кинувся до коридору. Сцена, яку я побачив, виявилася надзвичайною: Ельза Олександрівна в нічній сорочці стояла на кріслі посеред коридору і дивилася в стелю.

— Доброго ранку. Що це ви робите? — протираючи очі, запитав я.

— Ранок, Андрію, зовсім не добрий, — відповіла хазяйка, навіть не глянувши на мене.

— А в чому справа?

— А ви не чули?

— Ні.

Ельза Олександрівна нарешті повернула голову.

— Як? Ви не чули, як цілу ніч нагорі хтось ходив туди-сюди і не давав спати? — Очі Ельзи Олександрівни висловлювали мені недовіру.

— А хіба