Дарина Гнатко - Проклята краса

її слова неприємно різонули Ганнусю в саме́ серце. То вони для них ті люди, а які ті люди?

Дарина скривилась так, мов скуштувала кислиці, та повагом ввійшла до кімнати. Материні сіро-зелені очі були прикуті до Ганнусі, яка так і застигла на тому клятому стільчику з недоїденим пиріжком, котрий чомусь примушував її відчувати приниження, ніяковість перед цією стрункою білявою красунею, що доводилась їй сестрою. Пильно обстеживши лице родички, погляд Дарини сковзнув на стареньку та просту сукню, зачепився за руки, зауваживши під коротенькими нігтями чорні смужки від землі, на якій Ганнуся працювала майже увесь час. І вже знайома насмішка відобразилась в очах Дарини так явно, що Ганнуся відчула, як очі обпекли сльози образи.

Нарешті Дарина поглянула на дядька, посміхнулась навіть.

— На гостину до нас, дядечку?

Батько якось зніяковіло опустив очі.

— На гостину, — пробурмотів він, сьорбнувши тієї рідкої гидоти, котру дядькова гордовито іменувала чаєм, а потім невпевнено посміхнувся племінниці. — А ти вже доросла зробилась, красуня, справжня пава.

Дарина промовчала, але Ганнуся помітила, що батькові слова їй сподобалися. Вона солодко потягнулась, упала на те крісло, де сиділа мати.

— Вже і заміж скоро, — продовжив батько.

— То мамі, он, не терпиться, — махнула рукою Дарина.

Так за пустими розмовами минула година, яку Ганнуся ледь витерпіла, аби не підхопитись і не втекти з цього дому від цих чужих людей, що обпікали зневажливими поглядами. І ледь не застогнала від полегшення, коли в коридорі брязнули двері й Дарина підскочила на місці.

— Татусь приїхав, — вигукнула вона ті кинулась до порогу, майже відразу повиснувши на шиї високого, повного чоловіка у формі працівника НКВД.

Дядько Данило посміхнувся.

— Привіт, кізко! Давно прокинулась?

Дарина трішки відсторонилась.

— Давно. Мене дядько Микита збудив.

— То у нас гості? — перепитав Данило і, відсторонивши доньку, рушив назустріч братові. — Ну, здоров, Микито, здоров!

Брати обійнялися, але Ганнуся не помітила якось у тих обіймах справжньої доброти і тепла. Вона теж підвелась, несміливо поглянувши на рідного свого дядька, якого не бачила років чотири, бо в минулий приїзд він був у Києві. На її пам’яті він був завжди, а може, інколи похмурим та чимось невдоволеним, але зараз похмурості тієї та невдоволення майже не було видко, можливо, тому що життя його, досить складне та небагате раніше, змінилося в доволі кращий бік. Та як би то воно не було раніше, зараз він досить привітно вдивився в її лице й навіть посміхнувся.

— Яка ж ти вже красуня зробилась, Ганнусю, — промовив він, майже повторюючи слова брата на адресу Дарини. — Вся в маму, та, мабуть, ще краща.

Ганнуся опустила очі.

— Дякую, дядьку.

— То ви до нас на гостину? — запитав він уже батька, і Ганнуся, глянувши на тітку Глашку, помітила дивний, незрозумілий погляд, яким та пронизала її після дядькових слів. Щось було в тому погляді таке, від чого Ганнуся аж здригнулася, відчувши, як по спині сипнуло морозом.

Батько відкашлявся.

— Даниле, є важлива розмова.

Дядько Данило хитнув головою у бік коридору.

— То ходімо до мого кабінету. — Він поглянув на застиглу біля вікна дружину, й Ганнуся помітила на його лиці, вже трішки похмурому, теж дивний вираз.

Вони з батьком зникли в коридорі, а Ганнуся залишилась у вітальні сама з дядиною та Дариною, яка насмішкувато позирала на неї, явно маючи намір покепкувати. Краще б уже мовчала, бо Ганнусі вкрай не хотілось розмовляти з цією пихатою Дариною, яка не мала до неї жодних теплих почуттів. А бажалось тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, де все було хоч і таким розкішним супроти їхньої старенької хатинки, але непривітним до неї, чужим та ворожим.

— То що, Ганнусю, — таки озвалась до неї Дарина, знов прижмурюючись та насмішливо усміхаючись. — А чи є в тебе вже наречений?

— Немає. — Голос Ганнусі був ледь чутним.

— А чому ж це так? — промуркотіла Дарина, сховавши очі свої насмішкуваті під довгими віями. — Що, гідного парубка на селі не знайшла?

— Не знайшла.

— Чого ж так погано шукала? Хоча, що ж там казати, чи є вони в тій забурбелівці хлопці гідні? — зареготала Дарина. — Бачила я їх, замурзаних та неохайних, боронь мене од такого чоловіка. Але ж тобі, Ганю, нема чого вередувати, чекати на щось краще, а то ще в дівках залишишся. Харчами, як то кажуть, не гребують.

Ганнуся промовчала, пересилила себе, хоч з вуст її, міцно стиснутих, так і рвались слова. Ой, як кортіло їй крикнути в очі оцій випещеній дівасі, що несправедливо вона чорнить хлопців сільських, є серед них багато хороших, гідних людей, просто вона, Ганнуся, ставиться до них радше як до братів, ну, не торкають вони її серця. До того ж, хіба така стара вона літами, аби стрибати заміж якнайшвидше і за будь-кого. А чи гірша чим від неї, оцієї Дарусі, яка, певне, не вміла сама, без матері, й хліба врізати, а вважала себе набагато кращою, вартою чогось надзвичайного. Як же образливо слухати такі слова, що гострими цвяхами торкаються серця. Слухати і мовчати. Мовчати, аби не принижуватись перед цими людьми, не виказати їм, як боляче вп’ялись у неї ці образливі слова.

Хвилини минали повільно, нудотно повільно, а батько з дядьком Данилом все не з’являлись. Дарина, на щастя, більше нічого не питала, відвернувшись від Ганнусі, мов від порожнього місця, наказовим тоном попросивши матір розчесати густе, світле волосся, гордовито розкинувши його по спині. Вона щебетала щось про незнайомих Ганні людей, час від часу зриваючись на дзвінкий сміх. Ганнуся ж зачаїлась у кутку біля дверей, відчайдушно бажаючи, аби дядько Данило не погодився полишити її в себе, а батькові не залишилось нічого іншого, як забрати її назад додому, в любі серцю Пироги, геть з цього дому, де вона буде тільки зайвою й нічого, окрім насміху та образ, не отримає.

Нарешті, після довгих хвилин виснажливого чекання на порозі вітальні з’явились батько та дядько Данило. Ганнуся, застигнувши на місці, з напругою та острахом вп’ялась очима у спокійне лице дядька, чекаючи від нього заповітних слів. Ось зараз він скаже, що не зможе зоставити її в себе, й вони вийдуть з батьком у ті високі двері, аби вже ніколи не повернутись.

— Глашо, Дарусю, — пророкотів низьким голосом дядько Данило, звертаючись до дружини та доньки. — Ганнуся поживе в нас деякий час.

Щітка, котрою тітка Глашка начісувала Даринині коси, застигла на якусь мить, а потім дядина стрімко обернулась, палахнувши невдоволеним поглядом.

— Але, Даниле, у нас же нема місця.

— Глашо, не