Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

є. Зір, поставлений тобі в дитинстві, убирає все: і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги, з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, що вихоплюються для тебе фарами, уже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте і ти спокійно й міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я взагалі думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, у якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, із усіма жуками, що б’ються об скло, з деревами, птахами й подорожніми привидами, які стоять в тіні, не маючи сил вийти на світло й розсіятися в ньому, – найкраще, що в цьому житті можна побачити. Такі ось соплі.

Востаннє я бачив нашу машину через кілька місяців після аварії. Вона стояла на подвір’ї, я розглядав її й думав: цікаво, ось в оцих уламках, саме в оцих, я провів не один день, я міг би упізнати нашу машину по запаху, по дотику до оббивки салону, по скрипу крісел, тепер ось вона стоїть, наче після м’ясорубки, і таке враження, що це мене самого сплющило, адже якщо подумати, це могло статися й раніше, скажімо, двадцять років тому, і чи вижив би я тоді? Дивно, але про що іще можна думати, дивлячись на розбиті машини. Це взагалі дивне видовище, де-небудь на них обов’язково запікається кров. Покалічені, вони набувають якоїсь особливої різкості й спустошеності, чогось такого, що зовсім не пов’язується з дитинством, тому що там, у тих наших переїздах, і мови не могло бути, що хтось може взяти й розплющити нашу машину, чи взагалі будь-яку машину на нашій трасі, хіба що її перед тим мають списати, а після того відтягнути на великий автомобільний цвинтар. Побиті машини взагалі дивно виглядають, я не кажу про людей, не хочу про них говорити, а ось машини, їх не закопують і не спалюють, їх просто відтягують у який-небудь відстійник і лишають там заростати молочаєм і диким часником, і вони лишаються там, переживши власну смерть. На що вони схожі? На щось гірке й недоречне, наприклад на яблука, великі перестиглі яблука, які падають на твердий ґрунт і розвалюються навпіл, так що їх тепер ніхто й не підбере, або на банки з-під коли, які продають у вуличних фаст-фудах Берліна, чи Будапешта, чи ще будь-якого міста світу, де хтось дбає про регулярне розповсюдження коли й повну переробку пакувальних матеріалів, або на аркуші з записника бога, що той, не доробивши, у якийсь момент забракував, нервово видер і, зіжмакавши, запустив до кошика зі сміттям.

85-й. Лікарня

У моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні. Дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов’язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко й ненав’язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів і не можу сказати, щоб це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком. Ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам’ять легкою й довгою, нашим небіжчикам мало лежатися затишно та спокійно. Поминки в моїх спогадах є чимось радше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими в собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, не важливо, – це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, з-за яких не виходять по кілька днів. Усі мої вісімдесяті – це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити з-за столу – як не поминки, то весілля, як не обжинки, то день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи. Ти знаєш своє місце під небом і тримаєшся за нього міцно й упевнено, ніхто не виб’є в тебе ґрунт із-під ніг, ніхто не виб’є в тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Усі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьми-дев’яти років видавалося мені конструкцією максимально точно й прозоро спроектованою, усе було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.

Мої батьки товаришували з родиною дільничного лікаря. Це був старший чоловік, серйозний і поважний. Удома в нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря. Вони заходили на подвір’я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє. Про медицину, я це добре пам’ятаю, не говорив ніхто. Розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалося в повітрі – варто було відійти всього пару кроків убік, від світла, і ти провалювався в м’яку сутінь, ніби в застояну ставкову воду, ховався в ній весь, дивлячись звідти на яскраво освітлений стіл, за яким сиділи твої батьки разом із лікарем, я тікав до будинку, підходив до піаніно, відкривав кришку й розглядав клавіші. Я був немузичною дитиною, мій досвід музичної освіти обмежився розгляданням клавіш, принаймні я знаю, що вони бувають різні, себто білі й чорні, це щонайменше.

Коли я вже підріс і міг читати, а читати я навчився рано й читати мені особливо чого не було, мій брат потрапив до лікарні. У нього було якесь нагноєння, і йому робили операцію. Батьки щодня його відвідували, іноді брали мене з собою. Брат у лікарні нудився, йому було нецікаво, батьки приносили йому купу всього смачного й нові книжки. Доки вони сиділи біля нього, я брав принесені йому книжки, сідав на сусіднє вільне ліжко й швидко їх прочитував. Брат читати не любив, він любив техніку.

Я добре пам’ятаю нашу дитячу лікарку, вона час від часу приходила до школи, щоб робити