Сергій Миколайович Поганий - Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

випадку з Козельськом, що впав після семитижневої облоги. Руські князі, як могли, опиралися монгольській навалі, однак, розрізнені та дезорганізовані, вони не мали чого протиставити високомобільній та злагодженій монгольській кінноті.

Коли монголи досягли Києва в листопаді 1240 року, їхнє величезне військо справило неймовірне враження на захисників міста. «І не було чути [нічого] од звуків скрипу возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами», — згадує літописець. Коли кияни відмовилися здатися, Батий привіз катапульти, щоб зруйнувати міські мури, побудовані з каменю та колод за часів Ярослава Мудрого. Городяни кинулися до Десятинної церкви — першого кам’яного храму, збудованого Володимиром Великим на честь його хрещення. Але вага людей та їхнього майна виявилася заважкою для стін, що впали, поховавши втікачів під уламками. Софійський собор вижив, але, як і інші церкви, був пограбований — здобиччю загарбників стали його цінні ікони та посуд. Переможці розграбували місто; жменька мешканців, яким пощастило вижити, тремтіла від страху в руїнах колись величної столиці, чиї правителі прагнули змагатися з Константинополем. Джованні да Плано Карпіні, посол папи римського Інокентія IV, який проїздив через Київ у лютому 1246 року дорогою до монгольського хана, залишив такий опис наслідків монгольської навали на Київщині: «Коли ми проїздили цією землею, то йшли крізь численні кістки та черепи мертвих людей, що лежали на землі».

Київ зазнав майже смертельного удару від нападу монголів і протягом багатьох століть не міг відновити своє колишнє значення та процвітання. Але населення Київської та Переяславської земель не залишило регіон і не переселялося масово до басейну Волги та Оки, як припускали деякі російські історики в XIX столітті. Навіть якщо мешканцям Київської землі й доводилося тікати зі степових окраїн, вони мали масу можливостей знайти безпечний притулок у лісах Північної України, уздовж річок Прип’ять та Десна. Не випадково найстаріші українські діалекти поширені в лісах Прип’яті та передгір’ях Карпат — територіях, захищених від нападу кочовиків лісами, болотами та гористим рельєфом.

На той момент, коли Київ упав під натиском монголів, він уже не правив над усіма руськими землями, а сам був під владою «провінціалів». Обороною міста керував воєвода Дмитро, який служив князю Данилу, правителеві Галичини й Волині. Князь Данило взяв столицю Русі під свій захист у попередньому році за домовленістю з київським князем Михайлом, який утік з міста після того, як спочатку чинив опір монголам, але втратив свою головну цитадель — місто Чернігів — і зрештою волю до боротьби.

Данило Галицький був новою зіркою руської політики. Як і Чингісхан, він був сиротою в дитинстві. Йому було 4 роки, коли 1205 року його батько Роман, якого літописець називав «самодержцем Русі», загинув у битві з поляками. За кілька років до того Роман, чия вотчина спочатку включала Волинське князівство, зміг узяти під контроль сусіднє Галицьке князівство, ставши правителем усіх руських земель на захід від Києва. Данило та його молодший брат Василько успадкували титул свого батька, але не владу. Їм довелося боротися з суперниками — руськими князями, а також бунтівним галицьким боярством, а потім із поляками та угорцями. Лише 1238 року, у рік навали монголів на північно-східну Русь, Данило нарешті відновив контроль над Галичиною та Волинню і поставив у Києві свого воєводу.

Монгольська навала стала для Данила випробуванням його якостей полководця та правителя. Що ще більш важливо, він показав свій талант дипломата. Коли монгольський воєначальник зажадав, щоб Данило передав свою столицю Галич монголам, той поїхав до Батия, у його столицю Сарай на Волзі. Візити такого роду вже здійснювали інші руські князі, щоб присягнути на вірність монголам і отримати ханський ярлик — письмовий дозвіл на умовне право керувати своїми князівствами. «Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» — спитав хан Данила, як стверджує літописець. «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю», — відповів Данило, демонструючи ханові повагу та покору.

Критично ставлячись до самої ідеї присяги руських кня-зів-християн монгольським ханам-язичникам, літописець описав три моделі їхньої поведінки стосовно монголів. Чернігівський князь Михайло був прикладом першої, яка викликала в літописця найбільше схвалення. Оскільки він нібито відмовився на вимогу Батия вклонитися кущу (і таким чином піти на компроміс зі своєю християнською релігією), його вбили за наказом хана. Володимиро-суздальський князь Ярослав представляв другу модель: віровідступництво. Він нібито погодився вклонитися кущеві й тим самим заслужив осуд літописця. Данило обрав третю модель, яка не являла собою ані повної відмови, ані цілковитої покори монгольській владі. За словами літописця, який співчував Данилу, князь не став на коліна перед кущем, щоб не зганьбити свою християнську віру, але випив кумис, що означало прийняття ним світської влади хана.

Насправді, монголи ніколи не просили руських князів зрікатися християнської віри і в цілому виявляли максимальну терпимість до православної церкви. Але виокремлення літописцем трьох моделей поведінки відображає дуже реальні градації готовності руських князів до співпраці з монголами чи до опору їм. Князь Михайло, якого дійсно вбили за наказом Батия, відмовився здаватися монголам 1239 року й навіть убив послів від хана. Ярослав Володимирський, навпаки, був першим із руських князів, хто присягнув на вірність монголам, за що отримав титул великого князя Русі та право призначити до Києва свого воєводу. Він залишався вірним монголам до самої смерті 1246 року, так само робив і його син Олександр Невський, якого Російська православна церква пізніше визнала святим за його роль у відбитті нападів західних агресорів — шведів та тевтонських рицарів. Данило взяв інший курс: присягнувши на вірність Батию, він не збирався надто довго дотримуватися цієї присяги.

Данило отримав ярлик Батия на Галичину та Волинь в обмін на обіцянку платити данину та брати участь у монгольських воєнних кампаніях у регіоні. Монгольський сюзеренітет захищав його від претензій на його територію не лише з боку князів-суперників, а й агресивних західних та північних сусідів. Данило скористався новою атмосферою політичної стабільності, щоб почати економічне відродження своєї держави. Вона була менш спустошеною, ніж інші частини України, і служила притулком для втікачів із земель, що лежали ближче до степу, де монголи здійснювали безпосереднє управління. Якщо вірити руським літописцям, економічні можливості галицьких та волинських міст під протекцією Данила приваблювали багатьох біженців з решти України.

Данило переніс свою столицю далі від степу до новоствореного міста Холм (нині Хелм у Польщі). Він прагнув перетворити його на великий економічний центр. «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє