Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

доручав шістьом або сімом зі своїх прихильників. Сам він віддавав перевагу перебуванню в роздумах і спокої. Гарем зі 114 сліпих жінок призначався для задоволення потреб його божественного тіла.

Бридкі дзеркала

Іслам завжди ставиться толерантно до появи довірених друзів Бога, хоч би якими вони були нахабними та нескромними, якщо тільки їхні проповіді не розхитують основи ортодоксальної віри. Наш пророк, либонь, не відмовився б скористатися такою поблажливістю, проте його прихильники, його перемоги та неприхований гнів халіфа (а ним тоді був Мухаммад аль Махді{50}) примусили його прийти до очевидної єресі. Таке інакодумство привело його до загибелі, але раніше він устиг сформулювати головні засади своєї персональної релігії, хоч і позначені очевидним впливом гностичної передісторії.

На самому початку космогонії Хакіма стоїть такий собі примарний Бог. Його божественна сутність з величною зневагою обходиться без походження, без імені й без обличчя. Це Бог незмінний, але він відкидає дев’ять тіней, які, не гребуючи діями, населили й очолили перше небо. З цього першого деміургічного вінця виник другий, населений ангелами, силами та престолами, які, у свою чергу, заснували ще одне небо, розташоване нижче, симетрично подібне до первісного. Ця друга компанія відтворюється в третій, а ця — в наступній, ще нижчій, і так до 999. Повсюди править володар головного неба — внизу як тінь від інших тіней — і подрібнення його божественності тяжіє до нуля.

Земля, на якій ми живемо, — це помилка, невміла пародія. Дзеркала й дітонародження — бридкі й варті всілякого осуду, бо вони її примножують і стверджують. Огида — найфундаментальніше почуття. До неї ми можемо прийти двома шляхами (тут пророк надавав усім можливість вільного вибору): через здержливість або розгнузданість, задоволення вимог плоті або цнотливу стриманість.

Рай і пекло в Хакіма були не більш привабливими. «Тим, хто не визнає Слово, тим, хто заперечує Дорогоцінне Покривало та Лик (говориться в одному з його проклять, які донесла до нас «Таємна Троянда»), я обіцяю дивовижне пекло, бо кожен із таких правитиме 999 імперіями вогню, а в кожній імперії буде по 999 вогняних гір, а в кожній горі — 999 вогняних башт, а в кожній башті — 999 вогняних поверхів, а на кожному поверсі — 999 вогняних ліжок, і на кожному з тих ліжок він лежатиме, і 999 вогняних постатей (які матимуть його обличчя і його голос) катуватимуть його вічно». В одному з інших своїх висловлювань він це підтверджує: «У цьому житті ви страждаєте в одному тілі; у смерті та у Відплаті — страждатимете в тілах незліченних». Рай у нього не такий конкретний. «Там завжди ніч, і повсюди кам’яні чаші з водою, і блаженство в раю — це особливе блаженство розлук, самозречення і тих, котрі знають, що вони сплять».

Обличчя

163 року Переселення й п’ятого року Осяйного Лику Хакіма обложило в Санамі військо халіфа. Провізії та мучеників не бракувало, і скоро мала наспіти допомога від незліченного війська ангелів світла. Такими сподіваннями втішали себе прихильники Пророка, коли раптом в обложеній фортеці поширилася неймовірна чутка. Коли одну з наложниць гарему євнухи мали задушити за перелюб, вона почала кричати, що на правій руці Пророка бракує безіменного пальця, а на інших пальцях немає нігтів. Ця чутка швидко розійшлася серед вірних. Стоячи під яскравим сонцем на високій терасі, Хакім просив, щоб небо послало йому перемогу або знак божественної прихильності. Нахиливши голови, ніби бігли проти струменів дощу, до нього підлесливо наблизилися два воєначальники й зірвали з нього Покривало, оздоблене дорогоцінним камінням.

Спочатку всі здригнулися від несподіванки. Осяйне обличчя Апостола, обличчя, яке побувало на небесах, було справді білим, але то була особлива білість, характерна для плямистої прокази. Воно було таке роздуте й неживе, що здалося людям маскою. На ньому не було брів, повіка правого ока відвисала на старечу щоку; потворна бугорчаста пухлина роз’їла губи; приплюснутий, ніби розтовчений ніс був більше схожий на ніс лева, аніж людини.

Хакім удався до останньої спроби обману й заволав: «Ваші гріхи не дозволяють вам побачити моє сяйво…»

Проте його не захотіли слухати і проткнули списами.

Чоловік із рожевого перехрестя[10]

Присвячується Енріке Аморіму {51}

Мені нелегко так відразу розповісти вам про покійного Франсиско Реаля. Я справді його знав, хоч це були не його квартали, адже він зазвичай тинявся на Півночі, поблизу від лагун Ґваделупи та Батерія. Я зустрічався з ним не більш як три рази, і всі ці зустрічі відбулися протягом однієї ночі, проте тієї ночі я не забуду ніколи, бо тієї ночі до мене, у моє ранчо, прийшла Луханера, а Росендо Хуарес покинув Арройо, щоб ніколи більше сюди не вертатися. Ви живете тут не так довго, і, звичайно ж, звідки вам знати це ім’я, але Росендо Хуарес на прізвисько Птахолов був дуже помітним чоловіком у селищі Санта-Ріта. Він майстерно володів ножем і був одним із хлопців дона Ніколаса Паредеса{52}, який служив Морелю. Він їздив верхи на вороному коні у збруї, прикрашеній срібними бляхами, і в борделі мав славу найпершого чепуруна; люди та собаки його шанували, і дівки також; усім було відомо, що на його совісті двоє вбитих; він носив на своїх масних патлах високого капелюха з широкими крисами; доля його розбещувала, як то кажуть. Ми, хлопці з цього містечка, наслідували його в усьому, навіть плювати намагалися так, як спльовував він. І лише в ту ніч ми зрозуміли, чого справді вартий Росендо.

У це важко повірити, але історія тієї моторошної ночі почалася з гуркітливого фургона з червоними колесами, напхом напханого людьми. Він із гучним торохтінням котився по твердій і покритій глибокими вибоями глині наших невимощених і вузьких вулиць, поміж чорними отворами викладених із цегли печей, у яких випалювали глину. Двоє хлопців у всьому чорному оглушливо бренькали на гітарах, той, який примостився на передку, відганяв батогом собак, що гавкали