ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— А вовчиця може стати альфою? — запитала я, більше з цікавості, ніж із якихось амбіцій.

Вона зупинилася, глянула на мене так, ніби я щойно сказала щось украй дурне, й розсміялася.

— Звісно, ні! Це завдання вовка! — її п’яні очі блищали насмішкою. — Ти що, хочеш бути альфою? Ти, звісно, дуже крупна вовчиця, але ти ж ВОВЧИЦЯ!

— Я буду тим, ким захочу! — відповіла я впевнено, навіть не замислюючись.

Ця репліка стала тим самим сірником, що підпалив бочку з порохом. Соллі миттєво перейшла на агресивний тон.

— Ти нічого не розумієш у цьому житті! Альфа — це той, хто веде, а не той, хто мріє!

— І що? Я можу вести! — обурилася я, дивлячись їй прямо в очі.

— Ти? Вести? Ти навіть за себе не можеш постояти, як треба, не те що за всю зграю!

Слова Соллі різонули мене, як ножем. Ми почали сперечатися все гучніше, і врешті-решт наша "дискусія" перейшла в повний хаос. Від злості й алкоголю я вже майже не контролювала себе, тож просто розвернулася й пішла, залишивши її на галявині.

Протверезівши — наскільки це було можливо після такого застілля, — я зрозуміла, що мусила владнати конфлікт. Озброївшись пляшкою пива, я вирушила на пошуки Соллі. Її я знайшла біля річки. Вона сиділа на березі, схиливши голову, і дивилася то на воду, то кудись у далечінь. Її обличчя було серйозним, навіть сумним.

Я сіла поруч, простягнувши пляшку. Вона мовчки прийняла її й зробила ковток.

— Ти не знаєш, як це, — тихо почала вона, не дивлячись на мене. — Коли зрада точить тебе зсередини. Коли знову й знову прокручуєш у голові ті події. Шукаєш дрібниці, які тоді не помітила. Повторюєш собі: "Ну як ти могла цього не побачити?"

Я мовчала, не знаючи, що сказати.

— Ні, не знаю, — чесно відповіла я, коли тиша затягнулася.

Соллі кивнула й знову зробила ковток. Ми мовчали якийсь час, слухаючи, як вода тече й хлюпоче об каміння. Потім щось змусило мене розповісти їй про своє дитинство. Я почала доводити, що мій батько був золотою людиною, навіть ідеалом, якщо так можна сказати. Але Соллі тільки похитала головою.

— Ти його погано знала, — сказала вона.

Ці слова стали несподіваним ударом.

— Як це — погано знала? Я жила з ним усе дитинство!

— Ти бачила його нечасто. Бачила те, що він хотів показати.

— Але він про мене дбав! У мене було все, чого тільки може бажати дитина!

— Він грався з тобою? — несподівано запитала Соллі.

— Причому тут це? Він учив мене життя!

— І чого ж він тебе навчив?

— Того, що довіряти можна тільки собі, — різко відповіла я. — І що прораховувати свої кроки потрібно не на два кроки вперед, а на шість. Причому п’ятий і шостий кроки мають бути настільки неочікуваними, що мозок вибухає.

Соллі засміялася, але цей сміх був гірким.

— Наприклад, як стати альфою?

Це знову зачепило мене за живе. Ми посварилися вдруге. Потім, здається, знову помирилися. Як — я не пам’ятаю. Зрештою, ми мало не побилися, як люди, але я не втрималася й обернулася на вовчицю.

Соллі теж.

Це вже була не сварка, а справжня бійка, тільки без серйозних наслідків. Ми зчепилися, гарчали, валялися на траві, а потім просто впали поруч, задихані й знесилені. І я зрозуміла, що хоч ми й різні, але це єдина форма "дружби", яка нам підходить.

44444

Потім підбіг Паша. Його руки міцно обійняли мене, і я відчула себе в безпеці. Він торкнувся мого носа теплим дотиком і, не роздумуючи, поніс додому. Свідомість трохи затуманилася, і я майже не пам’ятаю, як ми дісталися.

Наступне, що врізалося в пам’ять, — несподіваний спогад. Я схилилася ближче до нього і, мов на інстинкті, торкнулася його обличчя своїми губами. Що змусило мене це зробити — я не знаю. Його сміх лунав, щирий і дзвінкий, а я відчула, як щоки заливає рум’янець.

Проте найбільше запам’яталися його слова, сказані з особливою серйозністю:

— Якщо хочеш стати альфою, замало бути сильною. Ти повинна стати найкращою. Якщо захочеш, я допоможу тобі в цьому. Але це потребуватиме часу.

Ці слова не давали мені спокою. Коли я остаточно прокинулася, перше, що я зробила, — покликала його прошепотівши:

— Паша!

Він з’явився майже одразу, спираючись на дверний отвір і дивлячись на мене зі звичною усмішкою.

— Ти звала?

— Скажи, ти справді мав на увазі те, що казав раніше? Про альфу?

Він кивнув.

— Звісно.

— А ти думаєш, у мене може вийти? — запитала я, трохи невпевнено.

Він підійшов ближче, і в його очах з’явився м'який, але рішучий погляд.

— Ти будеш тим, ким сама захочеш.

Його слова були такими простими, але сповненими сили, що я відчула тепло десь усередині. Він легенько доторкнувся мого носа, і я, не думаючи, відповіла тим же жестом. Він засміявся, його сміх наповнив кімнату, як промінь сонця.

— Ти дивовижна, знаєш це? — тихо сказав він, а в його голосі бриніло щось тепле, майже невловиме.

Його близькість на мить змусила світ зупинитися. Усе, що мало значення, було тут і зараз, у цих словах і поглядах, які казали більше, ніж будь-які жести.