Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

дзвонити йому серед ночі. Потім зрозумів: уже не спить, і це справді не вгаває його трубка. Дзвінок проривався крізь щільний, важкий сон, і Олег ривком змусив себе сісти, ще перебуваючи ніби у тумані.

Кімнату гойднуло.

Нарешті розклепив повіки, роззирнуся й побачив за вікном ранок. Не помітив, як заснув, хоча дотепер так було, коли випивав для прискорення процесу. Коли прокидався, часто бачив перед собою екран не вимкненого з вечора телевізора, кривився й роздратовано клацав пультом, повертаючи собі тишу.

Зараз її вперто, наполегливо розривав дзвінок.

— От же ж мать... — буркнув він, пошукавши й знайшовши трубку. — Кому це там...

Не ясно.

Він спершу відповів, прохрипівши: «Алло!», та на тому боці після короткої паузи відключилися. Знизавши плечами, Кобзар глянув на дисплей, труснув головою, поклацав, знайшов вхідні дзвінки.

Невизначений номер.

Ще не розуміючи нічого до кінця, Олег спробував набрати його. Нічого не вийшло, дзвінок відразу скинули, короткі гудки. Зробивши так ще двічі, Кобзар вилаявся, сплюнув, аж тепер глянув на себе.

Сидів на краю дивана як заснув — голий. Поруч, накрившись уже не ковдрою, а чомусь білим простирадлом, тихо лежала Мері. Схоже, дзвінок її не розбудив, дівчина спала міцніше за нього.

Крекчучи й намагаючись зрозуміти, чому так крутиться голова й сухо в роті, хоч заледве надпита пляшка віскі далі нудьгує на комоді, Кобзар підвівся, знайшов труси, джинси, незграбно натягнув на себе. Потім убрав стару футболку з наполовину витертим написом «ROCK» на тлі двох схрещених блискавок, босяка побрів у ванну. Хлюпнувши холодної води на обличчя, пирхнув, мов песик, поволі приходячи до тями. Витираючись, відчув — рушник ще зберіг запах дівчини.

Повернувся назад.

Зупинився біля ложа, схрестив руки на грудях, придивляючись до сплячої.

Він щось відчув.

До кінця не розуміючи, що відбувається, ступив ближче.

Нахилився.

— Мері, вже ранок.

Вона мовчала.

Її не розбудив телефон, який не вгавав зо п’ять хвилин.

— Мері! Марія! Мері!

Дівчина не відповідала. Навіть не поворухнулася.

Кобзар взяв її за плече, ривком розвернув до себе.

Великі очі дивилися мертво.

Ще нічого не зрозумівши, точніше — не усвідомивши, як так могло статися, Олег ковзнув поглядом нижче. До великих червоних плям спереду на простирадлі. Там, де були груди.

Довкола грудей.

Він смикнув за край. Оголив красиве мертве й понівечене тіло. Прикипів очима там, де мали бути круглі, схожі на стиглі черешні соски.

Дзвінок.

Телефон змусив здригнутися.

Кобзар схопив його, знову побачив — номер невизначений.

— Якого чорта!

Короткі гудки.

А за мить — писк, повідомлення. З того самого невизначеного номера.

Одне слово, чотири літери, мов бітою по голові.

БІЖИ.

Частина друга

Називай мене Вірою

1

Пройшла й сіла на диван.

Тіло вже винесли, біля парадного вона пропустила санітарів із ношами. Не стрималася, жестом зупинила їх. На грубе: «Е, ви хто, шановна?!» — тицьнула посвідчення, потім, не знімаючи рукавичок з тонкої шкіри, взялася за краї казенного білого покривала. Підняла рівно настільки, аби побачити обличчя. Мертві очі вже закрили, тож посмертний вираз вивчатиме вже на фото, разом з іншими матеріалами. Чомусь здавалося: нагла смерть мала налякати дівчину, а страх — спотворити. Опущені повіки робили будь-яку смерть схожою на глибокий, спокійний, здоровий сон.

Пірнула й не виринула, пішла вночі.

У квартирі, куди вона піднялася, група вже закінчувала огляд. Усередині не було де особливо розгулятися, а сусіди по сходовому майданчику зовні створювали додаткову атмосферу тисняви. Поліцейські без особливого успіху нагадували раз по раз, що тут немає нічого цікавого, треба розходитися, а оперативники тим часом навпаки закликали свідчити тих, хто може бодай щось розказати. У слідстві вона тягнула п’ятий рік, тож зітхнула, уявивши, з чим незабаром матиме справу. Бо практика переконувала: користі від переважної більшості свідків зовсім небагато. Зате кожен зголошений охоче бесідує з замученим опером, намагаючись, своєю чергою, витягти хоч якісь деталі з сищика.

Людей конче цікавить, що сталося за зачиненими дверима чужого помешкання.

Довго потім пліткуватимуть проміж себе та в окрузі.

Новини, показані по телевізору, так не обсмоктують, як трагедію, що трапилася поруч, поки всі тихо-мирно спали, почуваючись у безпеці.

Переступивши поріг й роззирнувшись, вона вкотре відзначила: чомусь більшість тяжких злочинів, з якими має справу, скоюється ось у таких шпаківнях.

Кіно й серіали, здебільшого американські, запрошували глядачів разом із героями до розкішних пентхаусів, заміських особняків із басейнами, дорогих офісів у висотках зі скла й бетону. Жертва або в діловому костюмі вартістю в тисячі доларів, або — у новій, вперше вбраній сукні для коктейлю. Край неодмінно задертий вище коліна, й крупним планом видно струнку ніжку, взуту в туфлю на тонкому високому підборі. Детективи ж обговорюють все, стоячи перед широкими, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на велике місто чи казково завмерлий ліс.

Її реальність була іншою. Старі, стандартно проектовані, погано вмебльовані й часто-густо без ремонту квартири в блочних, цегляних і панельних домах, де щастя людини скінчилося невдовзі після переїзду. Мешканці, хай би скільки їх тут тулилося, раділи дахові над головою й трималися купи не тому, що добре разом, а через те, що в інше місце ніхто з них перебратися й не мріяв. Вони дізнавалися, хто живе за стіною, вгорі чи внизу лиш тоді, коли там з’являлася поліція. А під час розмов мало хто міг згадати ім’я людини чи людей, з якими тривалий час мешкав поруч, навіть ввічливо вітався на сходах.

Підозрювала — по службі з цим стикається не лише вона.

Також припускала: не всіх ситуація отак зачіпає.

Слідом за нею в кімнату з кухні ступив оперативних — високий, кремезний, з поставою борця й навіть перебитим носом. Та всю наочну мужність нівелювало руде, аж помаранчеве волосся й ластовиння. На вид мав років під сорок, молодшим не виглядав, але веснянки на обличчі робили сищика схожим на велику дитину. Схоже, чоловік розумів це й давно звик. Але однаково намагався здаватися небезпечнішим, брижачи лоба й мружачи очі.

Присідаючи, вона перехопила погляд рудого. Мовила, розстібаючи верхній ґудзик на пальті як була, в рукавичках:

— Вам не подобається, що я сіла тут.

— Сідайте, де зручно, — рудий повів плечима.

— Тут більше ніде. Й у квартирі, де живе ваш друг, незручно всюди.

— А-а, — протягнув сищик. —