Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Хлопець підійшов ближче до столу та сів у крісло. Воно було таким м'яким. Але, після лавок та стільців, все здається м'яким.

- Мене звуть Серафеїм. Барнабас розповідав мені про твої успіхи. Дивно чути від нього хвалебні відгуки, знаєш. Це мене зацікавило. Я розглянув кілька твоїх малюнків. Він запевняє мене, що ти вперше бачив ті піктограми і намалював їх у його присутності, не обводячи по книзі. - ректор витріщився на хлопчика.

Хлопець чекав на продовження репліки, тому не відразу зрозумів, що йому поставили запитання, не ставлячи його.

- Так, все вірно. Я добре відчуваю пропорції. Можу намалювати ідеальне коло. Тому піктограму намалювати мені не важко. Я можу підтвердити свої слова.

Все ж таки, як же тихо і тонко звучить його голос у цій кімнаті. Сорок Третій чув кожне своє слово, і кожне звучало якось незвично. Напевно, стіни якось дивно відбивають звук. Але ж голос ректора звучав сильно та гучно.

- Ні, не потрібно. У мене немає причин не довіряти тобі та Барнабасу. - ректор глянув у вікно на хуртовину, яка саме розігралася на вулиці. - Ти закінчив курс навчання теорії, Сорок Третій. Настав час тобі познайомитися з практикою.

Він дотягнувся до невеликої чорної таблички на столі. Тільки тепер хлопчик звернув увагу на те, чим було заставлено стіл. Камінці, скляні пляшки, метали та ще щось, чого він раніше не бачив. Ректор взяв табличку. Вона здавалася темнішою за ніч. Прямокутна та абсолютно чорна. Він перевернув її. З іншого боку, вона виявилася такою ж. Але там можна помітити чорну мотузку, яка кріпилася через отвори по краях на рівні центральної осі таблички. Одразу хлопчик її і не помітив. Ще там у верхньому кутку знаходилося дивної форми поглиблення. Але не наскрізний отвір. Може, до половини товщини таблички. І це при тому, що сама табличка на вигляд дуже тоненька. До п'яти міліметрів.

- Алхімісти називають це плашкою. Дивись. - ректор завів обидві руки під мотузку. - Тримається міцно. Бачиш, я можу навіть потрясти руками.

Він повертав плашку і так, і так, показуючи, що вона міцно закріплена.

- Руки – це наш основний функціональний інструмент. Звичайно, він передає все те, що тримаєш у голові. Передає цій плашці. А вона є найпростішим виконавцем волі алхіміста. Не зрозуміло? Я покажу. Ти пам'ятаєш піктограму розщеплення глини?

Хлопчик швидко кивнув головою. Тоді ректор підняв трохи руки, щоб плашка опинилася на рівні очей хлопчика. За секунду на ній яскравими білими лініями засвітилася саме та піктограма, про яку говорив ректор. Сорок Третій відкрив рота.

- Голова мислить. Руки передають.

Він торкнувся плашкою засохлого шматка глини на столі. Той миттєво розпався на мільйон піщинок. В основному вони були коричневого кольору, як і сама глина, але траплялися інші.

- Плашка виконує. Голова, руки, плашка.

Серафеїм підніс плашку до каменю, потім до металу. Нічого не трапилося. Ректор запитливо підняв брову.

- Піктограма діє лише на глину. - випалив хлопчик.

- Правильно. - він підняв плашку, щоб хлопчику було видно. - Тепер зворотний процес.

Стара піктограма померкла та зникла, замість неї білим вогнем засвітилася нова. Потім ще й ще одна. Коли вони тільки з'являлися, то були більшого розміру, ніж потім ставали і, наче, відсторонялися на другий план. Перший раз, коли піктограма використовувалася лише одна, вона розміщувалась прямо по центру плашки і займала майже все місце. Зараз було інакше. Перша також розмістилася по центру. Потім, коли була намальована друга, перша перемістилася у верхній лівий кут, зменшившись у кілька разів. А нова піктограма тепер красувалася на передньому плані. Потім ректор створив ще дві піктограми, і все повторилося знову. Кожна наступна піктограма ставала в один ряд із попередньою, і тільки остання на даний момент розміщалася по центру плашки. І ще Сорок Третій помітив, як почорніло повітря навколо плашки. Начебто вона втягувала в себе навколишні кольори та змішувала їх. Ні, зовсім не так, як на картині з Алхімістом. Але якась подібність простежувалася.

- Це не складно. - ректор торкнувся плашкою сипучої речовини, що залишилася від глини. - Лише пам’ятати правильні піктограми.

Миттєво глина перетворилася, згрупувавшись у куб і віднайшовши свою колишню структуру.

- Алхіміст може змінювати форму за своїм бажанням. Або відповідно до своїх знань. Саме тому потрібно вивчати піктограми. Я задав параметри всіх сторін у піктограмах і отримав саме такий куб, який хотів.

- А якби ви помилилися та задали менші розміри чи більші? Що б тоді сталося? - хлопчик запитав, не відриваючи очей від куба з глини.

- Глина б набула максимально схожої форми. Але стало б помітно, що я зробив свою роботу погано. - відповів ректор. - Так роблять погано навчені алхімісти.

- І як можна так швидко прорахувати всі розміри? - здивувався хлопчик.

- Досвід, знання, та внутрішнє чуття. Воно часто відіграє основну роль для алхіміста. Найчастіше нам доводиться щось створювати, розміри чого важко підрахувати чи навіть виміряти. Ти просто їх знаєш. Ось я дивлюсь на цей камінь. - він показав на один із каменів у себе на столі. - І бачу з чого він складається. Я вже знаю, які піктограми розщеплення мені знадобляться, якщо я захочу розщепити його до первинних елементів. І я вже знаю, які мені знадобляться піктограми, щоб зібрати з нього все, що я захочу. Ти матимеш дев'ять років, щоб цьому навчитися. Твоя здатність сама визначить та підкаже тобі, що є що. Твоєму розуму потрібно лише вибрати правильні піктограми. За необхідності внести в них правки і передати, знову ж таки, через твою здатність це плашці, яка виконає твою волю.

Сорок Третій часто кліпав очима. Він не зовсім розумів, що тут сталося. І, тим більше, як він зможе це робити в майбутньому сам. Ректор зняв плашку з рук і простяг її хлопчику. Сорок Третій знову відкрив рота, він і не думав тягнутися за нею.

- Вона твоя. Я показав тобі, що вона справна і готова використовуватися. Заправлена і тільки й чекає на нового господаря. - драйтл усміхнувся, далі простягаючи плашку.