Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

інфразвук певної частоти, який викликав у людини неконтрольований жах. Підсвідомість, намагаючись пояснити цей страх, одразу підшукувала образи. Щось, чого ця людина боїться найбільше на світі. Нейроконструктор зчитував ці образи й породжував фантом. Керовану галюцинацію. Але наймоторошніше — мозок із готовністю приймав цей фантом за реальність… Простіше кажучи, нейроконструктор оживляв ваші найстрашніші кошмари.

Це мало стати зброєю масового ураження: людина, яку, наприклад, розтерзав уявний монстр, за задумом творців, повинна була вмерти, адже її мозок був переконаний у реальності смертельних поранень. Але на практиці жертва нейроконструктора непритомніла, одержувала посттравматичний розлад, але вмирати й не думала. До того ж з’ясувалося, що конструктор не може передати сигнал навіть на сотню метрів — людина має перебувати всередині генеруючого контуру. Тож навіть просто налякати ворогів — не вийшло б. Хіба викрадати їх по одному. І військові закрили проект. А Корпус — купив. І ця нереалізована зброя масового ураження стала екзаменаційним тренажером.

Отак у порожньому залі в підвалах Корпусу в Токіо опинилися шість болотяних павуків Проксими. Шість уявних монстрів, кожен з яких для мого мозку був таким же реальним, як підлога під ногами.

Наступні пів хвилини, після того як спалах мого першого пострілу освітив темний зал, — найстрашніший кошмар у моєму житті. Ні, не так. Не підходить жодне слово. Це були немислимі жах і біль, найнеймовірніші, які тільки здатна відчувати жива істота. У мене досі залишився страх суцільної пітьми. Я не боюся спати вночі абощо, але, опинившись у цілковитій темряві, знову й знову відчуваю приплив неконтрольованого тваринного жаху. Адже тоді, на іспиті в токійській штаб-квартирі, щойно я натиснув на спуск пістолета, звірі кинулися на мене й розірвали на шматки. Буквально.

І я все відчував.

Як мені відірвали ногу. Як викололи око. Як розпороли живіт. Як одна із тварюк сунула озброєну хеліцерами голову мені в рану, вирвавши звідти нутрощі… Я кричав і стріляв. Стріляв і кричав, намагаючись перед смертю вбити якнайбільше тварюк.

Коли руку зі зброєю відірвав один із павуків, я встиг всадити великий палець іншої руки йому в око… Далі я нічого не пам’ятаю — я помер.

А фахівці Корпусу, сидячи пізніше перед моніторами, ретельно аналізували запис, вивчаючи, як довго я чинив опір, зіставляючи мою поведінку з графіком інтенсивності болю…

Медики Корпусу дають стовідсоткову гарантію повного одужання. Фізично організм не страждає. Якщо не зважати на синці чи опіки — усе те, що мозок здатний створити сам. Ти приходиш до тями й виявляєш, що живий і цілком здоровий. Хіба що вкрай виснажений. Але те, як помирав, віддаючи своє життя крапля за краплею, ти не зможеш забути вже ніколи…

Я обсмикнув на собі зручну польову форму. Значно краще, ніж у скафандрі! Повісив на пояс пістолет і глянув на годинник. До шикування п’ятнадцять хвилин. Устигну випити кави. А може… Я подивився на Вірунчика, що схилилася над валізою… Ех, якби не Ельза…

Проходячи повз Вірку, не стримався і, як хлопчисько, легенько її ляснув. Випроставшись, вона уважно подивилася мені в очі тим самим професійним поглядом, який я колись помилково сприйняв за сповнений ніжності й замилування погляд закоханої. Хоча ні, цього разу ніжність і кохання в ньому були найсправжнісінькими. А тоді… Тоді, якби не моя помилка, я б ні за що не зважився кинутися на штурм такої неприступної фортеці, якою здавалася Віра. Тож мав усі причини і далі любити цей погляд, навіть дізнавшись про його реальне походження.

— Ти знову дивишся так, ніби я всього лише клієнт, — з усмішкою сказав я.

— Ми не кажемо «клієнт», мій любий, ти явно переплутав із якоюсь іншої жіночою професією, — Віра навмисно додала в голос металу, але було ясно, що це вона, звісно ж, несерйозно.

— А як ви кажете?

— Тепер я вже ніяк не кажу. Дякуючи твоїй нелюбові до контрацептивів! — уїдливо відповіла вона.

— Можна подумати, ти не хотіла дитини, — я ніжно обійняв її, зазираючи в очі.

Віра склала руки на грудях, показуючи, що обіймати у відповідь вона не збирається.

— Хотіла, звісно, дурнику. Не планувала — це так. А планувала, між іншим, розбудовувати кар’єру.

— То як у вас називали клієнтів?

— Тобі занадто сподобається це слово.

— Ну то промов його!

— Не заслужив, — вона спробувала вислизнути з моїх обіймів, але я не дав. — Добре, занудо, скажу, тільки не зазнавайся. Учасників телепрограм називають «героями», дорогенький. Але нічого спільного з героїзмом це не має.

— Герой! То от чому ти так дивилася!

— Я милувалася своєю роботою, задавако, — і Віра з усмішкою виборсалася з моїх обіймів і взялася знову розкладати речі.

Коли ми познайомилися, вона працювала гримером в одному телешоу. Та програма була присвячена подіям на Проксимі, й редакторам знадобився простий солдат, як оце я. З огляду на те, що я був одним із двох уцілілих бійців свого взводу (ну, і та обставина, що захворів «герой», якого редактори знайшли першого), я їм цілком підійшов.

Опинившись у кріслі гримерки, я нервувався, принюхувався до запахів косметики і був готовий запротестувати, якщо зі мною спробують вчинити якусь дурню, типу нафарбувати губи… Я чув, що в телешоу таке роблять навіть чоловікам, інакше на загальному плані губ зовсім не буде видно на екрані… Але, оскільки адміністраторка, яка привела мене сюди, пішла, а нікого іншого в гримерці не було, мені лишалося тільки нервово принюхуватися, ніби псові у ветеринарній клініці. Бракувало, щоб товариші по службі побачили мене наквацьованим помадою.

— Доброго дня, — пролунав у мене за спиною приємний жіночий голос, і я із задоволенням відзначив, що дівчина, яка мала взятися за мою зовнішність, була дуже симпатична.

Її фігура, попри мініатюрність, мала всі необхідні чесноти привабливої жінки, включно з увиразненими одягом грудьми й округлими стегнами; вуста були тонкі, але це зовсім не псувало враження, а робило акуратненький ротик іще витонченішим; її обличчя гармонійно поєднало азійські та європейські риси, носик був крихітний і водночас аристократичний (такий зазвичай малюють мультиплікаційним принцесам), а очі — насправді не такі й великі — на майже ляльковому личку видавалися величезними.

— Так… — вона повела рукою над трюмо, де в ідеальному порядку, немов знаряддя тортур, були розкладені пензлики, спонжі, щипці, гребінці і хтозна що ще…

Мабуть, помітивши, як чіпко мій погляд стежить за кожним її рухом, вона поблажливо всміхнулася:

— Не хвилюйтеся, я тільки легенько припудрю обличчя, щоб ви не блищали… І отут, під очі, накладу трішки тону…

Поки вона це робила, я залюбки розглядав її вуста й очі, почуваючи суміш незручності й хвилювання від того, що обличчя незнайомої красуні так близько від мого. Іноді мені було б досить необережного руху, щоб наші губи зіткнулися. І тут вона, трохи відхилившись, подивилася на мене тим самим поглядом. Як його змалювати… Уявіть собі гарну дівчину, яка нахилилася до вас так близько, аж ви відчуваєте її м’ятний подих на щоці. І очі цієї дівчини фокусуються на вашій шиї, губах, очах, вашому волоссі й знову повертаються до губ. А її вуста цієї миті розтягуються в ледь помітній усмішці, ніби вона ніколи в житті не бачила такого красивого чоловіка. Ніби вона тане від розчулення, вивчаючи кожну рису вашого обличчя. Тоді я був готовий заприсягтися, що найдужче на світі вона хоче мене поцілувати і щосили намагається притлумити це бажання. Її вуста наблизилися