Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

У коридорі ближніми до виходу стояли чоботи діда Йонаса і біля них виблискувала калюжка талого снігу. Отже, виходив на двір, поки внучки вдома не було.

Роззувшись, обоє пішли на половину Ренати. Вітас тільки озирнувся на багато разів перефарбовані двері, що провадять до діда Йонаса, в його життєвий простір.

— Щось у нього тихо! — підозріло виголосив Вітас, сівши на тапчан.

— А чому у нього має бути голосно? — здивувалася Рената. — Він рок не слухає, телевізор не дивиться! Люди похилого віку взагалі намагаються жити непомітно для оточуючих!

— Авжеж, — погодився Вітас, але по його погляду Ренаті стало зрозуміло, що думає він уже про щось інше. — То через які думки ти мало в мій автобус не врізалася? — спитав він після короткої паузи.

Рената присіла поруч, закинула руку Вітасові на плече, поцілувала в щічку. Він хотів уже було обійняти кохану і поцілувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.

— Ти хочеш цілуватися чи дізнатися, про що я думала?

— Дізнатися, звісно! — закивав той і трохи відсунувся.

— Я думала, що нам ще зарано кудись їхати, — серйозним тоном промовила вона і глянула йому в вічі, чекаючи на реакцію.

— Чому? — щиро перейнявся Вітас.

— Скільки часу ми знайомі? — спитала молода господиня половини хутірського будиночка.

— Ну, майже п’ять місяців або навіть трохи більше!

— А скільки днів провели разом? — продовжила вона важливий допит.

Вітас задумався.

— Сім? — невпевнено спитав він.

— Шість, — підказала дівчина правильну відповідь. — А скільки ночей ми провели разом?

— Три.

— Чотири, — виправила вона його знову. — Чи ти «Шенґенську ніч» до уваги не береш?

— Не беру, ми ж були з іншими.

— Бачиш, — дівчина знову всміхнулася. — Для тебе ніч — це секс, а для мене — бути разом! Але це нічого, це, мабуть, у всіх так... Але річ у тім, що якщо я поїду, то дід залишиться сам-один. І якщо він занедужає або щось трапиться, то нікого поруч не буде! Я з ним уже кілька разів про Італію балакала, і про тебе... Йому вже багато років і просто страшно залишатися самому. Я це відчуваю.

— Зараз самотність перестала бути страшною, — Вітас стенув плечима. — Є мобільник, є інтернет, є, врешті-решт, «скайп», яким можна з усіма в світі контактувати.

— Знаєш, у нас тут іноді зникає електрика. Три тижні тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!

— То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? — Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.

Рената заперечно похитала головою.

— А як же ми? Як же наші плани? — поцікавився він.

— Я поки що звідси виїхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переїжджай до мене! — З голосу Ренати стало зрозуміло, що вона хвилюється. Її очі зволожилися.

— А давай я з ним побалакаю, — запропонував раптом Вітас. — По-чоловічому потеревеню! Він мене зрозуміє! Його старість не має заважати нашій молодості!

Рената явно не очікувала таких слів і негайно нічого відповісти не змогла.

— Точно, — осмілів Вітас. Піднявся з дивана. — Я піду і побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обідом зайнятися.

І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспішив до виходу в коридор.

Зупинився перед зеленими, багато разів фарбованими дверима. Постукав. Не почувши відповіді, взявся за ручку, потягнув на себе. Двері подалися, прочинилися, і Вітас зазирнув у щілину. Побачив у лівому кутку кухню з маленьким віконцем, столиком і висячими на стіні пательнями і кришками для каструль. Побачив вікно кімнати — більше за кухонне. Стіл під ним. Чайне горнятко і закриту книжку. Праворуч від столика і стільців — прикрашена іграшками ялинка.

Прочинив двері ширше і зазирнув у правий бік кімнати. Там, на старій канапі, на боці спиною до стінки й обличчям до вікна дрімав дід Йонас, трохи підібгавши ноги.

Вітас ступив у кімнату та зупинився. Тут, на цій половині будинку, йому в ніс вдарив інший, незнайомий запах. На половині Ренати повітря здавалося стерильним, очищеним від будь-яких ароматів і запахів. Тут же запах був присутній, і чим більше Вітас намагався збагнути його, тим складнішим і багатопричиннішим він здавався. Коли Вітас дивився на сплячого діда Йонаса, то в запаху з’являлися відтінки старої шкіри — тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.

Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою — погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що — ні!

Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.

Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.

— Добридень, — поспішив сказати Вітас. — Ви мене пам’я­тайте? Я до Ренати приїжджав.

— Так, так, — дід кивнув. — А що, знову треба щось із кухні?

— Ні, я хотів тільки спитати...

— Ти ж Вітас, ветеринар! — допетрав дід Йонас. — Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!

— Що сказала? — не втямив хлопець.

— Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!

Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.

— Він там, — показав дід Йонас рукою у вікно. — Будка за коморою, її звідси через машину не видно!

Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з