Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

на перший або на два чи три перших. Нехай, хто підпишеться, гроші вам передасть і свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тільки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тоді надішлете гроші на моє ім'я». - їй здавалося — усі зрадіють цій справі!

«Чи радує вас це видання пісень? Ви любили їх колись — пам'ятаєте? А я не можу заспівати: «Чом, чом чорнобров» ані «Ніхто не винен, сама я», не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподівань, що не здійснилися, навіть економіста Станкевича».

Вона всміхнулася, пишучи це.

«Ніхто не винен, сама я». Так, колись вона заспівала і цю пісню:

Ніхто не винен — сама я,

Що полюбила гультяя,

Гультяя, гультяя.

І коли дійшла до слів:

Єсть у сусіда гарний син,

Гарний син, гарний син,

Там-то хороший, вражий син,

Вражий син!

Очі чорненькі, хоч дивись,

Хоч дивись, хоч дивись.

Хлопець до серця, хоч тулись,

Хоч тулись, хоч тулись! —

Юленька Єшевська жартома насварила їй пальчиком, і вона злякалась, що почервоніє... Але все-таки й далі любила співати цю пісню, і Саша любив, коли вона потім, геть потім — у Парижі, в Італії, жартома наспівувала:

Був у сусідки гарний син,

Гарний син.

Там-то хороший, вражий син,

Ах ти мій, вражий син...

Що поробиш — «хлопець до серця» — вона й притулилася! «Я рада виданню, — пише вона друзям Єшевським, — живить воно мене якось-то. От уже двісті, навіть більше пісень покладені на музику.

Я співала йому цілі ранки понад два тижні з одинадцятої до четвертої години. По двадцять пісень інколи щастило покласти. Він — цей пан Мертке, композитор, приїхав нарочито за піснями із Швейцарії сюди і пробув тут два тижні».

* * *

Понад двісті пісень... Марія співала..

* * *

Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп'ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж. за Францію..

Про що він міг думати, коли мама співала?

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти

Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кармелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив він, що ще малим вивчив від Дорошенка «Ой, на гирі та Й женці жнуть».

А ще була сумна, тужлива до безкраю пісня про чайку. Мама казала, що це також про Україну.

Ой біда, біда

Чайці-небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

І він, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсім вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загоні повстанців і втік з київської фортеці, як брат художника Якобі Павло, якого поранили в бою, а він теж був на боці повстанців.

А мама співала так розпачливо:

А бугай бугу гне чайку в дугу...

Не кричи, чайко, бо повішу в лугу.

Як не літати, як не кричати,

Дітки маленькі, а я їх мати.

Киги, киги! Злетівши вгору,

Тільки втопитись в Чорному морі!

Аж сльози підступають до очей Богдася. Хоч би ніхто його не побачив!

Та раптом мама зовсім змінює мелодію, і улюблена Богдасева весела пісенька лине з вітальні, де стоїть напрокат взяте піаніно:

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле!

Із стріх вода капле!

Молодому козаченьку

Мандрівочка пахне,

Мандрівочка пахне!

Ой, скільки, вже тих пісень знає мама! Його найкраща, найрозумніша, найкрасивіша у світи мама!

* * *

Маша співає і співає...

І де в неї сили беруться? І звідки вона взяла всі ці пісні?

Параскева Петрівна сідає на кухні. «Хай я потім приберу — не треба грюкати посудом, щоб не заважати».

Це привід, їй самій хочеться послухати Мащу. Який у Маші гарний низький голос. Чому вона так сумно співає:

Ой, глибокий колодязю,

Золотії ключі —

А вже ж мені докучило,

В світі горюючи.