Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона раптом урвала мову. Мелані й Ешлі сиділи з розгубленим виглядом, а Рет осміхався на весь рот. «От чортяка,— роздратовано подумала Скарлет.— Це йому здається, що я знову пхаю свого носа, де мене не просять, та й Ешлі, певно, теж такої думки. Ото б стукнути їх обох лобами!» Врешті, однак, вона притлумила свій гнів і спробувала, хоч і з невеликим успіхом, прибрати такий вираз, ніби їй байдужісінько.

— Але мені, звичайно, нема до цього діла,— сказала вона.

— Скарлет, не подумай, що я тебе осуджую! Зовсім ні. Просто ми по-різному дивимось на всякі такі речі, і те, що, як на тебе, добре,— як на мене, може, й не годиться.

Нараз їй закортіло, щоб Рета й Мелані занесло ген на край світу і щоб вона зосталася лише вдвох з Ешлі — вона тоді могла б крикнути. «Та я ж того й хочу — дивитись так само, як і ти, на різні речі! Тільки скажи мені, що ти маєш на увазі, і я тоді зрозумію й стану такою, як ти!»

Однак у присутності Мелані, яку ця прикра сцена гнітила аж до дрижаків, і Рета, який невимушено сидів собі й осміхався до неї, Скарлет, вона тільки й спромоглась промовити якомога холодніше, вдаючи ображену гідність:

— Безперечно, це твоя справа, Ешлі, і я зовсім не збираюся підказувати тобі, як слід заправляти тартаками. Але я, їй-богу, не розумію твого ставлення і твоїх зауважень.

Ох, якби ж то вони були наодинці, їй не довелося б звертатись до нього таким холодним тоном, вживати цих слів, що так його засмучують!

— Я тебе образив, Скарлет, але я цього не хотів. Повір мені й вибач. У тому, що я сказав, нема нічого загадкового. Просто я таки вважаю, що гроші, роздобуті у певний спосіб, рідко приносять щастя.

— Але ж ти помиляєшся! — скрикнула вона, не мігши далі себе стримувати.— Глянь ось на мене! Ти знаєш, як мені дісталися мої гроші. Ти знаєш, в якій скруті я була перед тим, як почала їх заробляти. Ти ж пам’ятаєш ту зиму в Тарі, коли стояла така холоднеча, і ми з клаптів килимів шили собі устілки для взуття, недоїдали і раз у раз бідкалися тим, чи зможемо дати освіту Бо й Вейдові. Ти пам’я...

— Я пам’ятаю,— втомлено відказав Ешлі,— хоч і волів би це забути.

— І ти ж не будеш запевняти, що хтось із нас був щасливий тоді, правда? А глянь на нас теперішніх! У тебе милий такий будинок і забезпечене майбутнє. А у мене — чи ж хто має гарніший особняк, ніж мій, або кращий одяг, або породистіших коней? Ніхто так гарно не частує гостей, не влаштовує кращих прийомів, ніж я, і мої діти мають усе, чого жадають. А як я доробилася тих грошей, які все це уможливили? Хіба вони з неба мені впали? Ні, ясний пане! Це все праця в’язнів, орендна платня за салун і...

— І ще не забудь убивство того янкі,— тихенько докинув Рет.— Адже саме воно започаткувало твоє піднесення.

Скарлет крутнулась до нього, вже ладна зірватись.

— І ці гроші зробили тебе дуже, дуже щасливою, чи не правда, дорогенька? — запитав він їдуче-солодким тоном.

Скарлет похлинулася на невимовленім слові, рот її так і лишився розтулений, і швидко пробігла очима по всіх трьох у кімнаті. Мелані була до того знічена, що мало не плакала, Ешлі нараз спохмурнів і замкнувся, а Рет стежив за нею з-над сигари з відсторонено-іронічним усміхом. Скарлет хотілося скрикнути: «Звичайно, вони зробили мене щасливою!»

Але так і не спромоглася вимовити цих слів.

Розділ LVIII

Після своєї хвороби Скарлет помітила, що Рет змінився, хоч і не могла з певністю сказати, чи ці зміни подобались їй. Він перестав пити, був тепер урівноважений і задуманий. Він частіше приходив додому на вечерю і зробився привітнішим до челяді й уважливішим до Вейда та Елли. І ніколи не згадував про минуле — ні про погане, ні про добре, ніби мовчки дожидаючи, що Скарлет сама про це заговорить. Вона, однак, воліла мовчати, бо так воно й легше було, і життя йшло собі своєю рівною колією, коли дивитися збоку. Він ставився до неї, як і під час її одужання, з холодною ввічливістю, і більше вже не піддражнював своїм тягучим голосом і не жалив сарказмом. Тільки тепер вона усвідомила, що коли Рет доводив її до шалу в’їдливими кпинами й спонукав зопалу огризатися, не добираючи слів, то це лише тому, що був небайдужий до її вчинків та слів. Але чи обходила його хоч трохи теперішня її поведінка — вона не знала. Він був чемний, однак ніякої зацікавленості не виявляв, і це дещо разило Скарлет, якій уже починало бракувати колишніх їхніх суперечок та пересварок.

Він був з нею люб’язний, але майже як сторонній, і якщо раніш його очі невідривно стежили за нею, то тепер вони стежили за Гарні. Здавалося, прудка течія його життя ввійшла у вузьке річище. Деколи Скарлет думала, що якби Рет приділяв їй хоч половину тієї уваги й ніжності, які припадали Гарні, життя їхнє склалося б зовсім інакше. Часом вона насилу могла всміхнутись, коли люди казали: «Ну ж і обожнює капітан Батлер свою доньку!» Та якби вона при цьому не всміхалася, людей це здивувало б, а їй не хотілося зізнатись навіть перед собою, що вона ревнує Рета до маленької дівчинки, надто ще коли це маля і для неї було найулюбленішим дитям. Скарлет завжди хотіла посідати перше місце в серцях тих, хто її оточував, а тепер уже було ясно, що Рет і Гарні завжди матимуть одне одного на першому місці у своєму серці.

Увечері Рет часто виходив з дому, але вертався тверезий. Не раз вона чула, як він о пізній порі проминав її зачинену кімнату й тихенько насвистував. Інколи він приводив з собою якихось чоловіків, і вони розмовляли в їдальні за карафкою бренді. Це були зовсім не ті люди, з якими він випивав у перший рік їхнього одруження. Ні багатих саквояжників, ні пристібаїв, ні республіканців він тепер не запрошував. Скарлет, навшпиньках підійшовши до балюстради над сходами, прислухалась і, на свій подив, частенько впізнавала голоси Рене Пікара, Г’ю Елсінга, братів Сіммонсів, Енді Боннела. І постійно там бували дідок Меррівезер