Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У листопаді справу закривають. Знайшли адвоката. У нього так само ніяких сподівань немає.
У відповідь на одну із заяв викликають у республіканську прокуратуру до начальника відділу з нагляду за КДБ Малого. Який там нагляд! Безпорадне лепетання, жодної переконливої відповіді на мої вимоги. Зачитав результати експертиз.
Як він повідомив, їх було дві.
1-а тривала з 12 червня по 14 липня, коли Льоня перебував у Інституті ім. Сербського, і називалась вона стаціонарною.
Члени комісії — доктор наук Качаєв, професор Лунц, старший науковий співробітник Гарцев.
Голова комісії — член-кореспондент Академії наук Морозов.
Діагноз: матеріали справи, рукописної продукції, результати обстеження свідчать про те, що Плющ Л. І. хворий на психічне захворювання — шизофренію з млявим перебігом; з юнацького віку хворий на параноїдний розлад, що характеризується елементами месіанства, ідеями реформаторства, розладом емоційної сфери; некритичне ставлення до свого стану; становить загрозу для соціуму; слід вважати за неосудного; підлягає направленню у спеціальну психіатричну лікарню.
Органи КДБ засумнівались у діагнозі і пішли у Міністерство охорони здоров’я з клопотанням про склад нової комісії, яку й було організовано у складі:
голова — академік А. Снежневський (директор Всесоюзного інституту психіатрії);
члени комісії: завідувач кафедри Інституту вдосконалення лікарів Морозов, завідувач 4-го клінічного відділення Науково-дослідного інституту судової психіатрії Лунц, керівник відділу професор Ануфріев.
Діагноз: хворий на хронічне психічне захворювання у формі шизофренії. Згадане захворювання характеризується раннім виникненням з формуванням параноїдного розладу — елементами фантазії, наївністю суджень, що й визначає поведінку. За період від 1-ї до 2-ї експертизи стан покращився. З’явився розлад емоційно-вольової сфери (апатія, байдужість, пасивність). Стабільна ідея реформаторства трансформувалась в ідею винахідництва у галузі психології. Ставлення до скоєного некритичне. Соціально небезпечний, потребує лікування.
Від адвоката я дізналась, що друга експертиза визнала, що лікувати можна у лікарні загального типу. Адвокат бачився з Льонею, переказав вітання, каже, що тримається добре. Сам адвокат переконався у тому, що Льоня цілком здоровий психічно, але ілюзіями себе не тішить.
25–29 січня відбувався суд.
Голові Верховного Суду УРСР
Житникової Т. І.
5 лютого ц. р. адвокат у справі Плюща Л. І. подав клопотання про перегляд справи у Верховному Суді УРСР. Прошу також розглянути у зв’язку з цим і мою заяву…
Миколо Вікторовичу!
Леоніде Іллічу!
Олексію Миколайовичу!
Якби не крайня потреба, я б не насмілилась забирати у вас час цим приватним листом. Допоможіть мені, інакше станеться щось страшне.
Я звертаюсь до вас, бо ви — прихильники того, що було сказано на XXVI з’їзді КПРС:
«Будь-які спроби відійти від закону або обійти його, чим би вони не мотивувались, терпіти не можна. Не можна терпіти й порушення прав особи і приниження гідності громадян. Для нас, комуністів, прибічників найгуманніших ідеалів, це — справа принципу».
15 січня 1972 року працівники республіканського КДБ арештували мого чоловіка Плюща Л. І., і в нашій квартирі було здійснено обшук. Річ у тому, що Леонід Іванович, математик за фахом, належав до Ініціативної групи захисту прав людини у СРСР і підписав декілька листів-звернень до нашого уряду і в ООН. Під час обшуку було вилучено деякі матеріали, що не видавались у СРСР. Але, що найголовніше, самі по собі ці факти ще не можуть бути підставою для засудження.
Я гадала, що міра провини мого чоловіка буде визначатись законом, а не особистими кон’юнктурними міркуваннями окремих службовців.
Але деякі працівники КДБ, не маючи матеріалів для того, щоб віддати мого чоловіка під суд, і, будучи переконаними у цілковитій безкарності, вийшли на шлях відвертого беззаконня.
Таємно від мене мого чоловіка піддали медичній експертизі, яка визнала його неосудним і рекомендувала примусове лікування у лікарні спеціального типу. Аби потреба такого бузувірства не викликала ні в кого сумніву, через декілька місяців після першої експертизи КДБ направило мого чоловіка (і знову таємно) на повторну експертну комісію, членами якої були декілька академіків-психіатрів. Цього разу примусове лікування рекомендували в лікарні загального типу.
У всіх, хто хоча б трохи знає Леоніда Івановича, у всіх його рідних, друзів і знайомих, серед яких є і лікарі, ніколи не було приводу сумніватись у його психічному здоров’ї. Ніхто з них не сумнівається в цьому і зараз. Та й будь-який неупереджений лікар-психіатр, ознайомившись з діагнозом, який поставили моєму чоловікові, уданому випадку не погодиться з висновками про потребу примусового лікування. «Шизофренія з млявим перебігом» («ідеї реформаторства, месіанства, наївності суджень») невідома не тільки світовій, але й вітчизняній психіатрії. Її, наприклад, заперечує київська психіатрична школа.
Лише через дванадцять з половиною місяців після арешту відбувся суд, на якому могли бути присутні тільки троє членів суду, адвокат і прокурор. Незважаючи на всі мої старання і прохання, — усні й письмові — ні мене, ні мого чоловіка на судовий розгляд справи не допустили. Незважаючи на письмові заяви друзів мого чоловіка про те, що вони хочуть дати судові свідчення по суті справи, жодного з них не допустили на процес. Усіх, хто в ті дні приходив до будинку суду, щоб потрапити до залу засідання, якісь чини в цивільному з допомогою міліції переписували поіменно, а потім вимагали вийти з приміщення (хоча всі ми були у вестибюлі), погрожуючи арештом.
Взявши за основу першу експертизу, суд ухвалив направити Плюща Л. І. на примусове лікування у лікарню спеціального типу, де тримають вбивць, ґвалтівників — хворих із патологічними агресивними нахилами, де психіка здорової людини, яку безконтрольно і безтерміново кинули на погибель, може непоправно зламатись. Це страхітливе рішення було мною опротестоване у касаційній інстанції.
Верховний суд УРСР, базуючись на даних другої експертизи, постановив примусово віддати Плюща у лікарню загального типу. Сам по собі той факт, що нормальну людину кладуть у психіатричну лікарню — вершина жорстокості стосовно неї та її рідних, та межа, за якою людину чекає найстрашніше — безнадія. Але навіть цього комусь видалось замало.
Прокуратура УРСР опротестувала касаційну постанову Верховного суду УРСР, абсурдно пояснивши це тим, що діяльність мого чоловіка особливо небезпечна, і наполягала на лікарні спеціального типу. Що ж небезпечного у його діяльності? Та й яка діяльність? Мій чоловік не здійснював ніяких протизаконних вчинків. Наполягаючи на лікарні спеціального типу, мене хочуть позбавити змоги бачити чоловіка хоча б зрідка, розмовляти з ним, листуватись, підтримувати його. Це необмежене в терміні страждання може духовно розчавити навіть сильну людину і призвести до повільного вмирання. Це вже поза межею того, що можуть витримувати люди, це вище будь-яких людських можливостей.
Я докладала всіх зусиль
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.
