Жан-Жак Руссо - Сповідь

повсякчасною і нерідко зовсім безглуздою докучливістю, якою мене постійно мучили? Якщо серце вабило мене до замку Монморансі внаслідок щирої прихильності до його господарів, воно також змушувало мене повертатися в мої краї, щоб натішитися радощами спокійного і простого життя, без якого для мене не існує щастя. Тереза подружилася з донькою мого сусіда, муляра на прізвище Пілле, а я подружився з ним самим; і ось, пообідавши вдень у замку, не задля власної втіхи, а щоб зробити приємне пані маршаловій, з яким нетерпінням повертався я увечері звідти, щоб повечеряти з добрягою Пілле і його родиною у нього вдома чи в мене!

Окрім цих двох квартир, я скоро отримав ще й третю – спальню в Люксембурзькому палаці, господарі якого так наполягали на тому, щоб я відвідував їх там іноді, що я погодився, попри свою огиду до Парижа. Втім, тепер я їздив туди тільки у певні дні, і тільки для того, щоб повечеряти, а вранці повертався додому. Я входив і виходив через сад, що прилягав до бульвару, тож міг сказати з повним правом, що нога моя не ступала на паризьку бруківку.

Серед усього цього короткочасного щасливого життя здалеку вже насувалася катастрофа, що поклала йому край. Незабаром після мого переселення до перебудованого будиночка на Мон-Луї у мене зав’язалося нове знайомство, як завжди, всупереч моєму бажанню, і знайомство це мало важливе значення в моєму житті. На добре чи на лихе, читач побачить далі.

Новою знайомою була маркіза де Верделен, моя сусідка, чоловік якої незадовго перед тим купив заміський будинок в Суазі, поблизу Монморансі. Мадемуазель д’Арс, дочка графа д’Арса, родовитого, але бідного дворянина, вийшла заміж за пана де Верделена, старого, потворного, глухого, кривого, зі шрамом на обличчі, різкого, грубого, ревнивого, а загалом досить добродушного, якщо до нього вміло підійти. Він мав дохід від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч ліврів на рік, за які, власне, її і видали заміж. Цей старий весь день лаявся, кричав, лютував і доводив дружину до сліз, але врешті-решт завжди робив те, що вона хотіла, гадаючи, що робить їй на зло, оскільки вона вміла переконати його, ніби він сам цього хоче, а вона цьому опирається.

Пан де Маржансі, про котрого я згадував, був другом цієї пані і став другом її чоловіка. За кілька років перед тим він здав їм свій замок Маржансі, біля Обона і Андійї, і вони жили там якраз у період мого пристрасного захоплення пані д’Удето. Пані д’Удето і пані де Верделен познайомилися через пані д’Обтер, їхню спільну приятельку; а що сад Маржансі лежав на шляху до гори Олімп, улюбленого місця її прогулянок, то пані де Верделен дала їй ключа од хвіртки. Завдяки цьому ключу і я часто проходив через цей сад разом з пані д’Удето: але я не любив несподіваних зустрічей, і, коли пані де Верделен випадково траплялася нам на шляху, я залишав їх удвох, нічого не кажучи, і проходив уперед. Така малогалантна поведінка навряд чи могла прихилити до мене пані де Верделен, проте, оселившись у Суазі, вона відразу почала шукати зустрічей зі мною, кілька разів приходила до мене на Мон-Луї, та ні разу не застала мене вдома. Бачачи, що я не віддаю їй візитів, вона вирішила змусити мене до цього і послала мені кілька горщиків з квітами для моєї тераси. Довелося, звичайно ж, піти подякувати їй. Ось так ми й познайомилися.

Знайомство це спочатку затьмарилося бурями, як усі мої знайомства, коли мені їх нав’язують проти мого бажання. Правду кажучи, воно ніколи не було цілком мирним. Склад розуму пані де Верделен був дуже чужий моєму. Шпильки та епіграми вилітали з її уст так невимушено, що потрібна була постійна напруга уваги, для мене надзвичайно втомлива, щоб зрозуміти, коли вона говорить серйозно, а коли жартує. Мені рідко траплялося чути, щоб вона говорила добре про своїх відсутніх друзів, не вкинувши чогось неприємного. До всього вона ставилася або погано, або глузливо, не роблячи винятку навіть для свого друга Маржансі. Але особливо нестерпною для мене була її манера постійно докучати мені посилочками, подаруночками, записочками, на які мені доводилося відповідати і сушити собі голову, як би їй віддячити чи як відмовитись. А проте наші часті зустрічі з нею привели до того, що я врешті-решт до неї прихилився. У неї були свої прикрощі, у мене свої. Взаємні звіряння почуттів зробили наші розмови наодинці цікавими для нас обох. Ніщо так не зближує людей, як утіха разом поплакатись. Ми шукали одне у одного розради, і ця потреба часто змушувала мене на багато що дивитися крізь пальці. Я бував з нею такий різкий, іноді висловлюючи таку неповагу до її характеру, що, по суті, треба було дуже поважати її, щоб думати, що вона здатна щиро пробачити мені. Ось зразок листів, які я зрідка писав їй, причому треба зауважити, що жодного разу в своїх листах у відповідь вона не виявила найменшої образи:

«Ви говорите, пані, що невдало висловилися, даючи цим мені зрозуміти, що я висловлююся погано. Ви тлумачите про свою вдавану дурість, щоб дати мені відчути мою дурість. Ви хвалитеся, що ви тільки проста жінка, наче боїтеся, що вас упіймають на слові, і просите у мене вибачень для того, щоб я здогадався попросити вибачення у вас. Так, пані, я чудово знаю, що я дурень, що я простак і, мабуть, ще гірше, якщо це можливо; я погано вибираю вислови щодо прекрасної француженки, яка надає так багато значення словам і говорить так добре, як ви. Але майте на увазі, що я вживаю їх у звичайному розумінні, не знаючи і не турбуючись про те, як визнають за потрібне витлумачити їх у доброчесних паризьких салонах. Якщо мої вислови іноді бувають двозначні, то я намагаюся, щоб їхня суть визначалася моєю поведінкою», і таке інше.

Решта листа написана майже в тому самому тоні надзвичайної м’якості жіночого серця, яке після такого листа здатне бути так мало злопам’ятним, як це виявляє її відповідь і як це вона сама завжди мені виявляла. Куанде, заповзятливий, сміливий до безсоромності, завжди вистежуючи моїх друзів, не забарився втертися до пані де Верделен, скориставшись моїм ім’ям, і став бувати у неї без мого відома, частіше, ніж я сам. Дивний хлопець був цей Куанде. Він приходив від мого імені до всіх моїх знайомих, влаштовувався у них, як у себе вдома, пригощався без церемоній. Надзвичайно стараючись зробити послугу мені, він говорив