Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– А як же її тато? – не стрималася я.

– Про нього вона сама все розповість, – усміхнувся напіворк. – Гаразд, готові?

– Так, – Герка хотів поставити сумки на землю, але Ойхільд зупинив його.

Він створив заклинання і в повітрі повисло синє вікно порталу.

– Уперед!

Герман готовий був ще й мене на руки взяти, щоб я не загубилася, але Ойхільд, усміхнувшись, сказав:

– По одному. Встигнете.

І ми по черзі зробили крок у вікно порталу. Останнім вийшов Ойхільд і закрив вікно.

– Я не став будувати портал у таверну, щоб не привертати зайвої уваги. Хоча... – Ойхільд вилаявся і почухав потилицю, – самі зараз усе побачите.

Ми з Геркою переглянулися, але нічого не запитали. Зате я згадала, кого не чула стільки часу – Шафрана. І де це мій фамільяр пропадає?

– Шафране!

Мого маленького улюбленця ніде не було. Шпигонула здогадка, що його запросто міг забрати із собою Грондер Вікк. Я відкинула дурну думку, але вона знову повернулася. Я почала зіставляти факти: вночі я його випровадила, а після приходу ВеО, я його більше не бачила. Може, мій відважний клоп у лігві ворога, підслуховує підступні плани? А якщо вони його виявили і просто посадили в банку, звідки він вибереться за три-чотири дні, а то й тиждень?

– Знову пропав? – у голосі Гери не було ні глузування, ні насмішки.

– Угу. Де його носить?

– Знайдеться, – заспокоїв напіворк.

Ми підійшли до брами містечка. Дивно, варти не було. Ні вінка з часнику, ні срібного ланцюжка. Дивно все це. І тиша, яку зрідка порушували голоси півнів та курей. Ще десь із двору почулося протяжне «Му-у-у-у-у-у-у!»

– Ойхе, що це означає?

Напіворк знизав плечима:

– Не знаю. Таке враження, що жителі похапцем збиралися. Речі в будинках розкидані. І... крім голови та кухаря, більше жодної живої душі. Живність не береться до уваги.

Герман присвиснув.

– Увечері приїдуть брати й ельфи мають підтягнутися. Вухаті привезуть із собою срібло.

Усередині все похолоділо.

– Ти думаєш?

– Не знаю, там зараз Богріс бісер метає, шукає сліди некромагії чи ще якихось аномалій.

– Не вистачало, щоб Кронту з прикордонного міста зробив мертве місто... Чекай-но, а гномська крамниця? – щось мені підказувало, що та, яка зветься Офуттою, вдавиться, але свого не упустить. І питати потрібно в неї.

– Крамниця зачинена, віконниці засунуті з боку магазину. Хто і де, і чи є хтось живий – невідомо.

– Треба відправити флая пану Флюну і дізнатися, що та як. Він може бути в курсі.

Гера дістав із сумки птаха і дав мені. Я наговорила повідомлення і підкинула вгору. Відповідь не змусила себе довго чекати. Мені на плече сів помаранчевий птах і голосом пана Флюна вимовив:

– Руто, як добре, що ви там! Бідна небога третій день сидить у підпіллі. Звідкись узялися прокляті упирі. Вони напали на Журбалінку вночі, з повітря. Немов невідома сила підняла їх і жбурнула в місто. Ті, хто не встиг сховатися чи втекти, поповнили їхні ряди. Офутточка дуже боїться. Подбайте про неї, заради пресвітлої Аргіни. Благаю, Руто, не залиште крихітку в біді. Я буду вашим вічним боржником.

Мати в боржниках гнома – справа прибуткова. І як би я не ставилася до жлобкуватої гномки, але це недобре, що вона ховається в підпіллі, здригаючись від кожного звуку. Їй якщо й виходити, то тільки вдень. Мабуть, голодна. Згадавши про їжу, одразу ж на думку спав горе-кухар. Цікаво, а він де ховається? Чи його зробили упирем? Бррр! Видовище те ще!

– А що з корчмою?

– Корчму не чіпали, – заспокоїв напіворк. – Але господарі втекли. Ні дядька Грині, ні Ялинки немає.

– А кухар там?

– Він у підвалі сидить. Пробував вилізти – тільки драбину зламав. Нехай і сидить там, – резонно зауважив Ойхільд. – Все одно на кухні від нього ніякого толку.

– Ойх, він людина, і... – я запнулася.

– Що «і»?

– Куди він, по-твоєму, по нужді ходить? У картоплю? Чи в буряки?

– Ой, про це я якось не подумав. Гаразд, щось придумаємо.

Я зайшла в корчму, щоб оцінити розміри лиха. Там господарювала... Кхибра. Вона щось наспівувала і вигрібала сміття. Я зупинилася. Тролиця відчула мій погляд, повернулася, витерла лоб рукою і дмухнула на чубчик, через що той злетів угору. Потім кинула ганчірку, обтерла об себе руки та підійшла до мене. Ми обійнялися, немов пів життя не бачилися.

– Пробач мені, Руто... ти стільки добра для мене зробила, а я... я... як ніж у спину тобі засадила. Нічим не краща за Красунчика... Але вони взяли в полон тата... Я, коли дізналася, що він живий, то ледве з глузду не з’їхала від радості. А потім...

Ми розімкнули обійми й сіли за стіл.

– Коли Скріраніель тебе з Германом забрав у Кришталеву Конюшину, мене знайшов Крамкір. І сказав, що в нього є дещо для мене. Він дістав ніж і пригрозив, щоб я мовчки йшла за ним. Ми дійшли до дороги, де він посадив мене на коня, зав’язав очі і, сівши позаду, привіз у злодійське лігво. Там показав зв’язаного побитого батька. Запитав, чи знаю я цього троля. Як я рідного батька не впізнаю? Тоді він поставив умову – життя тата в обмін на медальйон... – вона помовчала, а потім із гіркотою сказала: – Якби я не погодилася, вони б щодня надсилали б по пальцю, коли вони закінчилися б, то погрожували надіслати вуха, вирвати язик... а наостанок... голову...