Жан-Жак Руссо - Сповідь

кухнею, яку теж віддали в моє розпорядження. Кімнати відзначалися чарівною чистотою і були обставлені біло-блакитними меблями. У цій чудовій самотині, серед лісів і вод, під спів пташок, вдихаючи аромат квітучих апельсинових дерев, у стані безперервного захвату я написав п’яту частину «Еміля», і свіжим її колоритом я значною мірою зобов’язаний обстановці, що оточувала мене.

З якою поквапністю вибігав я щоранку на сході сонця на галерею вдихнути запашного повітря! Яку смачну каву з молоком пили ми там удвох з моєю Терезою! Моя кішка і собака складали нам товариство. Такого почту мені б вистачило на все життя, і я ніколи не нудьгував би з ними. Я почував себе там, як у земному раю: жив таким самим невинним життям і тішився таким самим щастям.

У свій липневий приїзд пан і пані де Люксембурґ виявили мені стільки уваги і такі були привітні, що, живучи у них і обдарований такими ласками, я не міг віддячити їм інакше, як частими відвідинами. Я майже не розлучався з ними: вранці я йшов засвідчити свою пошану дружині маршала і обідав там, по обіді вирушав на прогулянку з маршалом, але ніколи не залишався на вечерю, на яку сходилося дуже багато гостей, та й вечеряли вони надто пізно для мене. Досі все було пристойно, і нічого поганого не трапилося б, якби я на цьому зупинився. Але я ніколи не знав міри в своїх прихильностях і не вмів просто виконувати вимоги, що їх ставить суспільство. Я завжди був або всім, або нічим. Незабаром я і став усім.

Бачачи, що такі вельможні люди мене звеличують, пестять, я переступив межу розсудливості і запалився до них такою дружбою, яку дозволено мати тільки до рівних. Я став поводитися надто невимушено, тоді як самі вони ніколи не відступали від тих форм увічливості, до яких привчили мене з самого початку. Втім, я ніколи не почував себе цілком вільно з дружиною маршала. Я все ще не зовсім довіряв її характеру, але побоювався його менше, ніж її розуму. Своїм розумом вона мене й лякала найбільше. Я знав, що вона вимоглива до співрозмовника і що вона має на це право. Мені було відомо, що жінки, особливо знатні дами, люблять, щоб їх розважали, і краще образити їх, ніж змусити нудьгувати. З її зауважень про співрозмовників, які щойно пішли, я міг уявити собі, якої вона думки була про мої безглузді вислови. Я так соромився розмовляти при ній, що вдався до хитрощів – читання вголос. Вона чула про «Юлію», знала, що цей твір друкується, і висловила бажання скоріше з ним познайомитись. Я запропонував прочитати його вголос, вона погодилася. Щоранку я приходив до неї на десяту годину, пан де Люксембурґ приходив також, двері зачинялися. Я читав, сидячи біля її ліжка; і я так добре розрахував своє читання, що його вистачило б до кінця їх перебування в селі, навіть якби воно затяглося довше, ніж звичайно.

Успіх моїх хитрощів перевершив усі сподівання. Пані де Люксембурґ захопилася «Юлією» і її автором. Вона тільки про мене й говорила, тільки мною й займалася. Обдаровувала мене ласками і цілувала мене по десять разів на день. За столом завжди саджала мене поруч себе, а коли хтось із почесних гостей хотів зайняти це місце, вона говорила, що воно належить мені, і вказувала йому на інше. Можна уявити собі, як мене чарувало таке ласкаве поводження, якщо я піддаюся на найменший знак доброзичливості. Я щиро прихилився до неї. Бачачи таку увагу і відчуваючи, що мій розум позбавлений тієї приємності, яка могла б виправдати його, я боявся тільки одного: щоби приязнь не перейшла у відразу. Мені на лихо, мої страхи виявилися небезпідставними.

Напевно, була якась природжена протилежність між її складом розуму і моїм, якщо, крім тисячі дурниць, що постійно проривались у мене в розмові і навіть в листах, коли я бував з нею в найкращих стосунках, траплялося, що їй багато що не подобалося, і я не міг зрозуміти, чому. Наведу тільки один приклад, хоча міг би навести їх двадцять. Їй стало відомо, що я переписую «Елоїзу» для пані д’Удето за посторінкову оплату. І вона захотіла мати примірник на тих самих умовах. Я обіцяв і, включивши її тим самим до числа своїх замовників, написав їй щось люб’язне і шанобливе з цього приводу; принаймні такий був мій намір. Ось її відповідь що змусила мене впасти з хмар:

«Я рада, я в захопленні; ваш лист нескінченно мене потішив, і я поспішаю повідомити вас про це та подякувати вам.

Ось деякі вислови з вашого листа: «Хоча ви, безперечно, дуже вигідна замовниця, але я соромлюся брати з вас гроші: радше це я мав би платити вам за втіху працювати для вас». Нічого більше не скажу вам. Я засмучена, що ви нічого не повідомляєте мені про своє здоров’я. Це цікавить мене найбільше. Люблю вас від щирого серця. Мені дуже прикро, запевняю вас, що я мушу про це писати, коли мені так хотілося б сказати вам про це особисто. Герцог Люксембурзький любить вас і обіймає від усієї душі».

Одержавши цього листа, я поквапився на нього відповісти, відклавши детальніше його вивчення, щоб протестувати проти будь-якого образливого тлумачення моїх слів. Присвятивши кілька днів такому вивченню і все-таки нічого не розуміючи, ось як я відповів на лист герцогині:

«Монморансі, 8 грудня 1759 р.

З часу свого останнього листа я сотні разів перечитував відзначене вами місце. Я розглядав його у власному і прямому його розумінні, розглядав з усякого погляду, який тільки можна йому надати, і, запевняю вас, пані маршалова, не знаю, повинен я просити вибачення у вас, чи ви у мене».

Минуло вже десять років, відколи ці листи були написані. Я часто думав про них відтоді, і моя дурість у цьому питанні досі така велика, що мені так і не вдалося зрозуміти, що могла вона знайти в цих словах – не кажу образливого, але хоч би неприємного.

Щодо рукописного примірника «Елоїзи», який захотіла мати пані де Люксембурґ, я розповім тут, що я вигадав, щоб вирізнити його якоюсь помітною перевагою з-поміж інших. Я написав окремо пригоди мілорда Едуарда і довго вагався, включати чи не включати їх, цілком чи в уривках, до цього твору, де вони здавалися мені потрібними. Врешті-решт, я вирішив зовсім їх викинути, бо вони відрізнялися за тоном від решти і могли порушити його зворушливу простоту.