Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— А ви не присядете? — запросила його Мелані тремтливим порухом руки. Він був такий дужий, і від нього віяло такою суто чоловічою снагою, що вона аж губилася. Мелані відчувала на собі вплив цієї особливої вітальної сили, яка робила її слабшою і меншою, ніж вона була насправді. Він виглядав дуже смуглявим і кремезним, а під його тонким білим сурдутом грали такі м’язи, що їй робилося страшно. В цю хвилину їй здавалося неймовірним, щоб таку силу й самовпевненість вона могла бачити надломленими. І щоб ця чорна голова лежала в неї на колінах.

«Ох лишенько!» — збентежено подумала вона і знов зашарілася.

— Міс Меллі,— мовив він лагідно,— чи я не завдаю вам прикрості своєю присутністю? Може, мені краще піти? Тільки прошу вас, будьте щирі.

«Ой! — промайнуло у неї.— Він таки пам’ятає! І бачить, яка я знічена!»

Вона підвела на нього благальний погляд, і раптом її розгубленість і збентеження як рукою зняло. Очі його дивилися так супокійно, так погідно, стільки в них було зрозуміння, що вона сама собі зчудувалася: якою це треба бути нерозумною, щоб хвилюватись. З обличчя його було знати, що він втомлений і, як з подивом відзначила Мелані, дуже смутний. Та як вона могла бодай думку допустити, що йому стане невихованості прийти сюди й завести мову про те, чого вони обоє воліли б і не пам’ятати?

«Бідолаха, він так пережив через Скарлет»,— подумала вона і, спромігшись на усмішку, промовила:

— Та сідайте ж, капітане Батлер.

Він важко опустився у крісло й став дивитись, як вона знов узялася церувати шкарпетки.

— Міс Меллі, я прийшов просити у вас великої послуги і,— він усміхнувся й опустив кутики уст,— співучасті в одному ошуканстві, на яке вас навряд чи вдасться намовити.

— В одному... ошуканстві?

— Атож. Справді, я прийшов до вас із чисто діловою розмовою.

— Он як? Тоді вам краще поговорити з містером Вілксом. Я геть нетямуща для ділових розмов. Мені бракує такої кмітливості, як у Скарлет.

— Боюся, що у Скарлет занадто багато цієї кмітливості — навіть собі на шкоду,— відказав він,— і саме тому я й звертаюся до вас. Ви знаєте, як... тяжко вона хворіла. Коли вона повернеться з Тари, то неодмінно знову кинеться в цю веремію зі своєю крамницею і тартаками, яким я щиро бажаю котроїсь ночі любісінько піти з димом. Я боюся за її здоров’я, міс Меллі.

— Так, вона й справді забагато взяла на свої плечі. Ви повинні вплинути на неї, нехай кине це все й подбає про себе.

Рет засміявся.

— Ви ж знаєте, яка Скарлет затята. З нею дарма й змагатися. Вона просто як свавільна дитина. Не дозволяє, щоб я допомагав їй... та й нікому іншому не дозволяє. Я вмовляв її продати свої тартаки, але вона не хоче. Ось тепер, міс Меллі, я й перейду до тієї справи, заради якої завітав до вас. Я знаю, що Скарлет коли й продасть свої півтора тартаки, то тільки містерові Вілксу й більш нікому, і я б хотів, щоб він відкупив їх в неї.

— Ох лишенько! Та це було б чудово, але...— Мелані не докінчила й закусила губу. Не могла ж вона обговорювати грошові питання з чужим чоловіком. Якось так виходило, що хоч Ешлі щось там і заробляв на тартаку, у них вічно була скрута з грішми. Її непокоїло, що вони так мало заощаджують. І хтозна, куди ті гроші спливали. На домашнє господарство вистачало тих грошей, що одержував Ешлі, але тільки-но виникала якась непередбачена потреба, вони ледве стягували кінці з кінцями. Звичайно, чимало йшло на сплату лікарських рахунків, а тоді ще ті книжки й меблі, що Ешлі замовив у Нью-Йорку, багато поглинули. І крім того, вони годували й одягали всіх бездомних, що ночували в них у підвалі. Та й колишнім конфедератам Ешлі ніколи не міг відмовити в позичці. І...

— Міс Меллі, я позичу вам для цього гроші,— сказав Рет.

— Це так мило з вашого боку, але ж ми повік не зможемо розрахуватись!

— А мені й не треба, щоб ви розраховувались. Не сердьтеся на мене, міс Меллі! Вислухайте, будь ласка, що я скажу. Мене цілком задовольнить, коли Скарлет перестане виснажувати себе щоденними поїздками на ці тартаки. Досить буде з неї крамниці для своєї мороки й задоволення... Ви мене розумієте?

— Н-ну... так,— відповіла Мелані не дуже впевнено.

— Ви хочете придбати поні для свого хлопчика? І послати його на науку до університету, й саме до Гарварду, і у велике турне до Європи?

— О, ще й як хочу! — скрикнула Мелані, прояснівши лицем, як завжди, коли згадували про Бо.— Я хочу, щоб він усе мав, але... тепер усі такі зубожені, що...

— Містер Вілкс з часом зможе заробити добрі гроші на цих тартаках,— сказав Рет.— І мені буде приємно, коли Бо матиме все те, чого заслуговує.

— Ой, капітане Батлер, ви такий хитрун! — вигукнула вона, усміхаючись.— Апелюєте до материнської гордості! Я читаю ваші думки, як розгорнуту книжку.

— Маю надію, що це не так,— зауважив Рет, і вперше за всю розмову в очах у нього щось зблиснуло.— То ви дозволите позичити вам гроші?

— А в чому тут полягає ошуканство?

— Ми маємо з вами укласти таємну угоду супроти Скарлет і містера Вілкса.

— Ох лишенько! Я цього не зможу!

— Якби Скарлет дізналася, що я в неї за спиною щось таке вчинив, нехай навіть для її добра... ви ж знаєте, який у неї палахкий темперамент! І містер Вілкс, боюся, відмовився б узяти в мене позичку, якби я так прямо запропонував. Отож вони обоє не повинні знати, звідки ці гроші.

— Ой, та я певна, що містер Вілкс не відмовився б, якби зрозумів, про що йдеться. Він так любить Скарлет.

— Так, я щодо цього не маю сумніву,— рівним голосом зауважив Рет.— Але він однаково б відмовився. Ви знаєте, які горді всі Вілкси.

— Ох лишенько! — скрикнула розгублено Мелані.— Я хотіла б... Ні, містере Батлер, я таки не зможу обманювати свого чоловіка.

— Навіть заради того, щоб допомогти Скарлет? — запитав Рет прикро враженим тоном.— А вона ж так вас любить!

На очах у Мелані з’явилися сльози.

— Ви знаєте, що