Донна Тартт - Таємна історія

Після університету Френк із Джадом скинулись і купили Farmer's Inn, де тепер тусується багато гемпденського люду. Вважається, що в них успішний бізнес. І якщо вірити передовиці університетського журналу, що не так давно побачила світ, на них працює чимало колишніх однокурсників, включно з Джеком Тайтельбаумом та Руні Вінном.

Від когось я чув, що Брем Ґернсі служить у «зелених беретах», але мені здається, це брехня.

Жорж Лафорґ усе ще викладає на філологічному відділенні в Гемпдені, де його вороги так і не знайшли йому заміни.

Доктор Роланд пішов на пенсію й зараз не викладає. Мешкає в Гемпдені, опублікував книгу фотографій про університетське життя протягом багатьох років, що зробило його популярним промовцем на вечірніх зібраннях різноманітних міських клубів. Завдяки йому мені мало не відмовили у вступі на магістратуру, хоча у своїй блискучій, на його власну думку, характеристиці, сповненій яскравих фарб, він мене неодноразово назвав «Джеррі».

Здичавіла кішка, яку знайшов Чарльз, виявилася напрочуд милим домашнім створінням. За літо вона зжилася з Френсісовою кузиною Мілдред і восени переїхала до Бостона, де тепер веде всім забезпечене життя в десятикімнатній квартирі на Ексетер-стріт і відгукується на прізвисько Принцеса.

Меріон одружилася з Брейді Коркораном. Вони оселилися в Террітауні, штат Нью-Йорк, звідки Брейді було легко їздити в місто на роботу. У них народилася дитина, дівчинка — перша особа жіночої статі, народжена в клані Коркоранів за багато поколінь, і, якщо вірити Френсісові, Коркоран-старший просто душі в ній не чує, а решта його дітей, онуків та хатніх тварин відійшли на другий план. Її охрестили під іменем Мері Кетрін, яке, втім, із часом стало використовуватися дедалі рідше, оскільки Коркорани з причин, відомих тільки їм, вирішили називати дівчинку Банні.

Час від часу до мене доходять новини про Софі. Вона травмувала ногу й певний час не виступала зі своїм колективом, але нещодавно отримала головну роль у новій програмі. Інколи ми ходимо повечеряти разом. Переважно все починається з того, що вона телефонує мені пізно ввечері, аби поговорити про якісь проблеми зі своїм хлопцем. Мені подобається Софі. Мабуть, можна навіть сказати, що вона — мій найкращий друг тут. Але так чи інакше, я їй до кінця ніколи не пробачив, що вона змусила мене переїхати в це Богом забуте місце.

Джуліана я не бачив із того самого дня, коли він розмовляв із Генрі у своєму кабінеті. З надзвичайними труднощами Френсісові пощастило зв’язатися з ним за кілька днів до похорону. Каже, що Джуліан дуже тепло з ним поспілкувався, ввічливо вислухав про смерть Генрі, а потім промовив: «Дякую, Френсісе, за увагу, та, боюся, нічим не можу зарадити».

Близько року тому Френсіс переказав мені чутку (що зійшла, за його словами, ніби зі сторінок роману), начебто Джуліана призначили королівським вихователем маленького кронпринца Сваоріленду десь у Східній Африці. Попри необґрунтованість цього поголосу, він зажив своїм дивним життям у моїй уяві. Хіба існує краща доля для Джуліана, ніж отримати одного прекрасного дня вплив на сваорійський престол, а тоді перетворити свого підопічного на короля-філософа? (Поголос стверджував, що принцові всього вісім. Цікаво, що б вийшло з мене, якби я потрапив у руки Джуліана в такому віці?) І мені приносить задоволення думати про те, що він, як Аристотель, виховає чоловіка, котрий одного дня підкорить світ.

Та, як сказав Френсіс, мабуть, це все неправда.

Я не знаю, що сталося з агентом Девенпортом, мабуть, він так і живе у своєму Нашуа в штаті Нью-Гемпшир, а от детектив Шіола помер. Років три тому від раку легень. Я дізнався про це з оголошення громадянської панахиди, яке прокрутили по телевізору пізно вночі. На продемонстрованому ролику Шіола, цибатий, худий та схожий на Данте, говорив на чорному тлі. «Коли ви це почуєте, — промовляв він, — мене вже не буде в живих». І далі розповідав про те, що вбила його не служба в правоохоронних органах, а дві пачки сигарет на день. Ролик прокрутили о третій ночі, я дивився його сам-один у квартирі по чорно-білому телевізору, картинка якого сильно мерехтіла. Білий шум і «сніг». Здавалося, він промовляв з екрана безпосередньо до мене. На якусь мить я, спантеличений, навіть запанікував. Невже це привид матеріалізувався в електромагнітних хвилях, електронних цятках та кінескопі? Зрештою, хіба мерці — це не самі хвилі та енергія? Світло, що лине до нас від мертвої зірки?

До речі, це Джуліанів вислів. Мені він запам’ятався з лекції про «Іліаду», коли викладач розповідав про епізод, у якому Патрокл являється вві сні Ахіллу. Там є дуже зворушливий пасаж, коли Ахілл, переповнений радості, що бачить мару, намагається пригорнути старого друга, а той зникає. «Мертві приходять до нас уві сні, — казав Джуліан, — бо тільки в цей спосіб можуть із нами побачитися. Ми ж бачимо проекцію, надіслану нам із великої відстані, світло, що лине від мертвої зірки».

І мені це нагадує про сон, який я бачив кілька тижнів тому.

Я бродив дивним покинутим містом (старим, схожим на Лондон), чиє населення викосила війна або ж моровиця. Ніч, вулиці темні, розбомблені, безлюдні. Тривалий час я блукав безцільно, проминаючи зруйновані парки, висаджені в повітря статуї, нічим не зайняті ділянки, порослі бур’яном, та обрушені багатоквартирні будинки з іржавими балками, що стирчать у них із боків, наче ребра. Подекуди мені було видно розкидані між панцирами старезних покинутих громіздких споруд новітні будівлі з футуристичними та підсвіченими знизу переходами між ними. Довга, холодна перспектива сучасної архітектури, фосфоресцентної й химерної в цьому суцільному румовищі.

Я зайшов в одну з цих новітніх споруд. Вона скидалася на лабораторію або музей. Кахляною підлогою відлунювали мої кроки. Навколо якогось експоната, захищеного склом, зібралися чоловіки з розкуреними люльками. Вітрина відблискувала в тьмяному освітленні та кидала потойбічні вогні на обличчя.

Я підходжу ближче. Під склом якийсь механізм поволі обертається на круглій підставці, металеві частини розкриваються й від’їжджають, складаються одна в одну, утворюючи нові форми. Храм інків… клац-клац-клац… піраміди… Парфенон. Отак, щоразу змінюючись, перед моїми очима збігає історія.

— Я так і думав, що зустріну тебе тут, — лунає голос поруч.

Генрі. Його погляд рівний та байдужий у цьому тьмяному освітленні. Над вухом, одразу за дротяною дужкою окулярів, я бачу пороховий опік і темну дірочку в правій скроні.

Я радий його бачити, але не можна сказати, що здивований.

— Ти знаєш, — звертаюся я до нього, — усі кажуть, що ти помер.

Він прикипів поглядом до машини. Колізей… клац-клац-клац…

Пантеон.

— Я не мертвий, — відказує він, — у мене просто