Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

ворогів – у Константинополі і навіть у Святій Софії. Беззубий, глухий Полієвкт – я з ним швидко розплачусь за те, що він зробив сьогодні. І доки, доки імператори ромеїв повинні терпіти над собою владу патріархів?.. Але найстрашніший наш ворог сьогодні – Русь…

Від Галати дихнув холодний вітер.

– Тільки у відчаї, – сказав Іоанн, – Никифор міг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навіщо він послав Калокіра до русів? Навіщо платив їм золото, щоб ішли на болгар? Не будь цього, Святослав сидів би зараз у Києві, а ми тут… Прийшов би час, і ми б, зібравши сили, поволі підкорили болгар і пішли б на Русь.

– Це правда, – згодився проедр Василь. – Це був невдалий крок імператора Никифора.

– Ти кажеш – невдалий? Ні, це був божевільний, дурний крок, і тільки йолоп Никифор міг його зробити. Подумай, – здригнувся Іоанн, – Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Данаю і Плиску, іде до Преслави. Так він може дійти й до Константинополя.

– А все ж покійний імператор зробив і інший, вдалий, крок.

– Ти про що говориш?

– Ще кілька місяців тому, коли Никифор почув про те, що лодії Святослава стали на Дунаї, він послав до печенігів наших василіків на чолі з єпископом Феофілом.

– Але ж його ще немає?

– Він скоро повернеться. Імператор Никифор дав йому з собою багато золота, печеніги його люблять, і я певен, – скоро покажуть списи русам…

– Там, на Дунаї?

– Ні, імператоре, печеніги мають взяти Київ.

Імператор Іоанн спочатку не міг навіть збагнути, чому печеніги мусять взяти Київ і що це дає імперії, але швидко зрозумів, засміявся…

– О, – сказав він, – нарешті я бачу один розумний крок імператора Никифора. Дяка тобі, – зухвало поглузував він, дивлячись на мусії на стінах, – безголовий василевсе. З печенігами ти замислив справді мудро. Зараз Святослав вже не пройде гір, і ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?

– Мій василевсе, – відповів проедр, – імперія лежить перед тобою. Чи не час тобі вже й лягти, імператоре? Після всього, що пережито сьогодні, можна й треба спочити. Спи спокійно, імператоре. А твій проедр не буде вже спати!

Спить Буколеон. Стомлений після останніх напружених днів, сп’янілий від вина, спить і новий імператор Візантії.

Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогодні проедром, постільничий імператора Іоанна Василь.

Він стоїть біля дверей царської опочивальні, слухаючи, чи не прокидається імператор Іоанн, чує, як з уст сонного владаря імперії зриваються уві сні слова: «Воїни!.. Феофано!» І на чолі в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмішку, – він розуміє, як у нового імператора палає серце і як горить збуджений мозок. Нічого, імператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царські лори[169] вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.

А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срібною головою лева посох, проедр Василь іде, оглядає Буколеон… У коридорах душно, всюди горять світильники, попід стінами стоять заковані в броню мовчазні нічні сторожі. Проедр іде, вони зустрічають і проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазні, німі.

Коридор за коридором, палата за палатою… Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночі вбитий був імператор Никифор, у гінекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночі зійшов з даху Іоанн Цимісхій і де тоді ховались озброєні етеріоти…

Зараз у цій палаті надзвичайно тихо, тільки час від часу потріскують ґноти в світильниках. Проедр Василь сідає в крісло, спирається руками на посох, схиляє голову.

І в нічну цю годину проедр відчуває, що він найбільше від усіх тут, у Буколеоні, стомився, знеміг. Кожен з них має право спочити, зараз усі й спочиватимуть. На кожному кроці в Буколеоні і скрізь навкруги стоять сторожі. Та й сторожі змінюються. Скоро кінчиться час першої нічної зміни. На варту стане друга зміна.

Тільки один він – паракимомен вчора, а сьогодні проедр Великого палацу, постільничий імператора – не має права й не засне вже до ранку, цілу ніч блукатиме в Буколеоні. Уранці він розбудить царя, разом з папією Романом відкриє срібні ворота Левзіаку. Увесь день, як тінь, супроводитиме царя, і, може, на якусь годину, коли імператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечері і зробити ніч своїм днем.

«…Четвертий імператор, – думає проедр Василь. – Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здійсниться моя мрія?»

Розділ шостий