Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Епілог

За дверима стовбичило кільканадцять людей, і вони все прибували, утворюючи чималенький натовп. Я ще раз перезав’язала фартуха, а тоді вкотре переставила на прилавку кілька тістечок та цукерочок. Ейвор тим часом натирала до блиску зелені віконниці – хоч вони й так були вже бездоганно чисті. 

– Вже час, – зазначила вона, і я нервово кивнула. 

Перший день роботи цукерні пройшов чудово – тоді відвідувачів було небагато, але я встигала усім розповісти про цукерки, готувала нові й була повністю задоволена життям.

Я була б рада, якби мої солодощі продавалися надалі у тому ж темпі: зрештою, я не прагнула заробити якомога більше грошей. Я займалася улюбленою справою, що приносила задоволення. 

З кожним гостем та гостею я говорила, з багатьма навіть стала приятелями чи й друзями. Про молоду панну, що прийшла десь тиждень тому і перепробувала чи не половину з усього асортименту, я навіть не думала вдруге. 

Хто ж міг подумати, що то була кандолінська принцеса? 

І навіть Арден, що того дня сидів за розрахунками у куточку цукерні, нічогісінько мені не сказав! Тільки кивнув тій принцесі Алейн тихенько, та й посміхався собі у книжку. Коли наступного дня на моєму порозі побільшало дворян, я сприйняла це за збіг. 

Але коли на наступний день після того в зал цукерні вже було не проштовхнутися, а знатні дами обіцялися одноосібно викупити вміст усіх вітрин, довелося взяти маленьку паузу й зачинитися на кілька днів. 

Бо буває хороша реклама, а буває надто хороша. І принцеса, що на балу, повному аристократів не тільки з Кандоліна, а й з сусідніх королівств, розхвалює якусь маленьку цукерню – це якраз другий випадок. 

Ейвор повернула фарбовану зелену табличку – в тон до гарних, літніх віконниць, і варто було їй злегка прочинити двері, як у щілину протиснулася перша дама. Її сукня успішно відтіснила конкуренток, і вона ввірвалася у салон, одразу ж рішуче крокуючи до мене. 

– Мені всього, що брала попереднього тижня принцеса, але вдвічі більше! – відразу ж з вимогою заявила вона, голодним, пожадливим поглядом оглядаючи вітрину. Я стримано всміхнулася. 

– І вам доброго ранку, леді Ліссар. Ось, будь ласка. 

З-під вітрини я дістала одну з десятків коробок, що приготувала заздалегідь. На щастя, Ардену стало совісті попередити мене, за чим саме полюватимуть дворяни та дворянки, тож я підготувалася. 

– Один срібний і два мідяки, будь ласка, – сказала я. Стара леді Ліссар вивалила на прилавок три золоті монети. 

– Решти не треба. Дуже сподіваюся, що принцеса завітає на моє чаювання наступної середи. 

Поряд з грошима опустився ще клаптик цупкого паперу, списаного крученим почерком, що не піддавався читанню. 

– І вас я там також очікую, леді Елмор. 

А тоді її відтіснили десятки інших леді та лордів. Я ж застигла, притиснувши до грудей запрошення. На чаювання! 

Листочок видавався таким маленьким і неважливим, але означав більше, ніж я могла виразити словами. 

З моменту швидкого і, як шепотілися у вищому суспільстві, поспішного одруження з Арденом я була при дворі всього кілька разів – і кожного разу разом із ним. Мене ж окремо ніхто не запрошував – ані на чаювання, ані на пікніки. 

Не сказати, щоб я від цього особливо страждала, та все ж це було очевидним сигналом від двору: вони не приймали кухарку за повноправну леді Елмор, хай що там говорила магія, підписані папери й перстень на моєму пальці. 

А зараз… Он чого вартує прихильність принцеси – варто їй сказати навіть не слово, пів слова – подивитися на когось, схвально кивнути – і двір вже буде біля ніг цієї людини, що б вона не робила. 

– Мені дайте лимонних тістечок, а ще шматок того шоколадного торта і цукерки, що брала принцеса! 

– А мені тільки цукерок! Та вдвічі більше, і заплачу золотом! 

– Торт! Шоколадний! 

Я обережно поклала запрошення у шухлядку для особливо важливих паперів, а тоді з посмішкою, що наліпила на лице, повернулася до дворян, що відчайдушно вимагали моєї уваги. 

– По черзі, будь ласка. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Літо настало несподівано. Наче зима тривала довгі роки, а весна пробігла галопом, не залишаючи по собі майже жодних спогадів (відверто кажучи, мене в той час більше цікавив Арден, аніж цвітіння черешень та яблунь за вікном). 

Усі постійні мешканці Зимового замку – я, Арден, пані Циндра, Рован та, звісно ж, Аодхан – стояли у залі для порталів, готуючись покинути Елмор аж до осені, чи то навіть початку зими. 

– А може, я все ж лишуся? – прогудів Рован невпевнено. Та один погляд пані Циндри і її рука (з золотим перснем!) на його плечі змусили садівника замовкнути та більше не протестувати. 

Я ж також не хотіла покидати Зимовий замок – та він на те й був Зимовим, аби жити там взимку. А літо ж годилося проводити біля моря, чи то у столиці – і саме туди ми усі й перебиралися. 

– Готова, люба? – запитав Арден, відступаючи від портального кола. Я кивнула, а тоді приклала руку до першого символу. Місце, де стоїш. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍