Олександр Дюма - Три мушкетери

— Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.

— Залиште нас самих, Патріку, — звелів Бекінгем, — але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.

Патрік вийшов.

— Ми самі, добродію, — мовив Бекінгем. — Кажіть.

— Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.

— Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.

— Ось він, мілорде.

— Давайте, — сказав герцог.

І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.

— Пробачте, мілорде, — мовив Фелтон, зупиняючи герцога, — але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?

— Так, добродію, мені це відомо, — відповів герцог і вмочив перо в чорнило.

— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.

— Знаю.

Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.

— І знаючи це справжнє ім'я, — повів він далі, — ваша світлість усе-таки підпише наказ?

— Безперечно, — відповів Бекінгем, — і навіть з особливою охотою.

— Я не можу повірити, — різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, — що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер…

— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!

— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.

— Добродію, — сказав він, — чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?

— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.

Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.

— Без жодних докорів сумління, — повторив він, — бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.

Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.

Герцог пером торкнувся паперу.

— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.

— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем. — Чому?

— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.

— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, — сказав Бекінгем. — Міледі — безчесна жінка.

— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!

— Оце так! — вигукнув Бекінгем. — Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?

— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!

— Хай пробачить мені Бог! — вигукнув Бекінгем. — Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!

— Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.

— Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! — наказав Бекінгем.

— Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.

— Нічого більше не вимагатимете! — мовив Бекінгем, здивовано глянувши на Фелтона й роблячи наголос на кожному слові.

— Мілорде, — вів далі Фелтон, чимраз дужче запалюючись, — стережіться, мілорде! Вся Англія втомилась од ваших беззаконних діянь. Мілорде, ви зловживали королівською владою, яку ви майже узурпували. Мілорде, ви ненависні людям і Богові. Бог покарає вас згодом, але я покараю вас сьогодні.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув Бекінгем, зробивши крок до дверей. Фелтон заступив йому дорогу.

— Уклінно прошу вас, — сказав він, — підписати наказ про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це та сама жінка, яку ви збезчестили.

— Забирайтеся геть, добродію, — відповів Бекінгем, — або я покличу варту й накажу закувати вас у кайдани.

— Ви нікого не покличете, — сказав Фелтон, кинувшись між герцогом і дзвіночком, що стояв на столику із срібними інкрустаціями. — Стережіться, мілорде, ви тепер у руках Божих.

— В руках чорта, хочете ви сказати! — вигукнув Бекінгем, підвищуючи голос, щоб привернути увагу людей у сусідній кімнаті, але ще прямо не кличучи на допомогу.

— Підпишіть, мілорде, підпишіть наказ про звільнення леді Вінтер! — мовив Фелтон, простягаючи до герцога папір.

— Ви погрожуєте мені силою? Ви глузуєте з мене?.. Гей, Патріку!

— Підпишіть, мілорде!

— Ніколи!

— Ніколи?

— До мене! — гукнув герцог і схопився за шпагу. Але Фелтон не дав йому часу вихопити її з піхов. На грудях він тримав напоготові ніж, яким міледі поранила себе.

Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік.

— Мілорде, вам лист із Франції! — голосно мовив він.

— З Франції? — вигукнув Бекінгем, забувши про все на світі й думаючи тільки про те, від кого лист.

Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку.

— А-а, зрадник! — зойкнув Бекінгем. — Ти вбив мене…

— Убивство! — крикнув Патрік.

Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. Аж тут він зустрів лорда Вінтера, який, угледівши бліде обличчя Фелтона, його нестямний погляд і плями крові на руках, схопив його за горло й закричав:

— Я так і знав! Я здогадувався про це, але запізнився лише на одну хвилину! О, я нещасний, нещасний!..

Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.

На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.

Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.

— Ля Порте! — мовив Бекінгем кволим голосом. — Ля Порте, ти від неї?

— Так, ваша