Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

– Чи справлюсь я з роботою? – засумнівався Микола.

– Справишся, тут нема про що балакати.

Павло Михайлович показав Миколі маленьку хатку, в якій мешкав, і запросив на вечір до себе.

– Я зараз постараюсь про приміщення для тебе, – сказав він. – Жити також будеш окремо, не в загальному бараці. – 3 цими словами він повернувся до своєї роботи, в планову частину при управлінні рудника.

Нові обов'язки Гаєвський засвоїв досить швидко, незважаючи на те, що, крім молочної ферми, йому доручили гужовий транспорт, який складався з шести десятків коней. Роботи – багато. Щовечора треба було розподілити коней на роботи; гужовий транспорт забирав більшу часу щодня, ніж корівник і свинарник. Але на кожному об'єкті стояли досвідчені люди, які персонально відповідали за стан довірених їм об'єктів. У кінному парку таким був завгуж Думченко Степан Федорович, у корівнику – старший скотар Михайло Іванович Артьомов, або дядько Михайло, в свинарнику – свинар Ляшенко Андрій Федорович. Місцем видачі нарядів стала простора кімната лимарної майстерні, де працював, як виявилось, товариш Гаєвського по його першій етапній подорожі – Мислицький Йосип Йосипович. Саме він першого ж дня розкрив новому «начальникові транспорту» (цей титул Гаєвський дістав за наказом управління рудника) усі «таємниці скотного двора». Так назвав Гаєвський ті інформації Мислицького.

Робочий день у таборі починався о шостій ранку. Гаєвський вставав о п'ятій і йшов у корівник, де починалось доїння корів. Доярами були чоловіки: знайомий уже Гаєвському Авдєєв Іван, колишній завгосп етапу, Кулагін Степан і німець з Поволжя Конрад Антон. Приймав молоко старий скотар дядько Миша Артьомов, літній чоловік з широкою бородою, який сидів уже вісім років, не знаючи, звичайно, за що, як і решта робітників корівника. За неписаним законом дояри одержували після доїння по півлітра молока. Подав дядько Миша кухлик молока і новому завідуючому фермою. Гаєвський відмовився, але його переконали, що не гріх зекові поласувати.

Та це не було ласуванням, а конечною потребою. На скотних дворах зеки працювали від досвітку до пізньої ночі. Третє доїння і роздача кормів закінчувались не раніше десятої вечора, а атмосфера скотних дворів відома: аміачні випари виїдали очі. У всіх скотарів вони сльозилися, та й цинга чигала над кожним зеком. Без овочів і молока важко було уникнути її.

– Нам за роботу не платять, то невже ми не можемо випити півлітра молока? – говорив досвідчений у таких справах Авдєєв.

Гаєвський пригадав млин Дубинського, свою роботу в ньому в перші роки перебування на Україні і те, як він брав щодня за таким же неписаним законом кілограм борошна, яке врятувало від голодної смерті кохану дівчину і всю її сім'ю. Може, ці півлітра молока врятують його від цинги, що вже появилася в таборі, а може, навіть і від смерті.

Одного разу, це вже було десь через місяць після того, як Гаєвський прийняв на себе обов'язки завідувача фермою і гужовим транспортом, зайшов на корівник сам керуючий рудником Карпунов у супроводі начальника планової частини. Такі візити рідко бувають. Карпунов не має часу відвідувати навіть основні об'єкти (шахту, майстерні, електростанцію), а тим більше підсобне господарство, яким була ферма. Отже, прихід його вважали надзвичайною подією.

Карпунов користувався у зеків славою непоганої людини. Колись неписьменний селянин, потім солдат, він добився високої як для нього посади.

У корівнику він застав зразковий порядок: корови лежали чисті, на підстилці з тирси, по двору з мітлою, як солдат з рушницею, ходив дядько Михайло.

– Як себе почуваєш, новий начальнику? – спитав по-російськи Карпунов, відповідаючи цим на привітання Гаєвського.

Далі пішли запитання: чи п'є він молоко сам, чи дає робітникам ферми і нарешті, сентенція, що важко працювати біля борошна, не забілившись. Тим самим він давав дозвіл користуватися цим цінним у таборі продуктом усім робітникам ферми.

Виходячи, сказав Гаєвському:

– Якщо ти коли-небудь пригостиш молоком начальника планової частини, я не матиму нічого проти.

Це й була, власне, основна мета відвідин ферми. Він бачив, що людина, яка тягне на собі фактично всю його роботу, витрачає сили, а допомогти їй офіційно не можна – адже між вільним начальством і в'язнем, якщо він навіть виконує керівну роботу, лежить безодня. Більшість їх не звернула б уваги на зека, хоч би й начальника планової частини, але Карпунов, недавній селянин і солдат, не втратив людських почуттів і хоч у такий спосіб подбав про свого працівника.

Гаєвський не забував свого друга і раніше, а тепер, після відвідин ферми Карпуновим, у хаті Павла Михайловича щодня з'являлось півлітра молока.

Хатинки, в яких мешкали Гаєвський і Павло Михайлович, стояли поруч, за кілька кроків одна від одної. Миколину побудував колись табірний швець, який проживав у ній до звільнення з табору і залишив напризволяще. Мала вона всього шість квадратних метрів і служила Миколі одночасно конторою ферми. В ній було ліжко, столик, пічка біля дверей. Вдень тут працював, крім Гаєвського, ще й рахівник Іван Олександрович Подольський, який на ніч ішов у зону.

Приміщення Павла Михайловича було вдвічі більшим, і мешкав у ньому ще й головний механік рудника Петро Андрійович Афанасьев.

Це була висока, кремезна людина – ровесник Павла Михайловича. Завдяки посаді, яку займав Петро Андрійович, він мешкав за зоною, тому й зберігся на ньому домашній одяг, який виділяв його серед табірної сірятини. Урівноважений, скупий на слова, але дотепний, він був дуже добрим компаньйоном у гуртожитку. З Павлом Михайловичем, а потім з Гаєвським, здружився, мабуть, на все життя. Щовечора після роботи сходилися тут усі три товариші по нещастю для розмови і спільної вечері, а така траплялась, коли друзям удавалось купити в якогось мисливця за дрібні гроші – «премнагороду», яку одержували раз на місяць за хорошу роботу, – глухаря або пару куріпок, або коли на фермі кололи порося, рідше – корову. Микола приносив шматок м'яса, печінки чи сала, і тоді починалось частування. Дивлячись на смачну їжу, Павло Михайлович зітхав за чаркою, яку в таборі важко було дістати.

– Закусі много, а вот «єтого, што нада» нема! – нарікав Павло Михайлович своїм улюбленим жартівливим жаргоном.

Минали дні, а в таборі вони такі сірі й похмурі, такі подібні один на одного, як ті старці, що йдуть з торбами на прощу.

На рудник прибували нові люди, бо шахтне виробництво розширювалось і вимагало поповнення. Дехто звільнявся і тут же залишався вільнонайманий, боячись повертатися в ті місця, звідки його взяли. Звільнився і Петро Андрійович та переселився з хатинки в район, де мешкали вільні. Павло Михайлович запропонував Гаєвському поселитися в нього, і Микола з радістю прийняв запрошення, віддавши свою хатину рахівникові під контору. Тепер Микола щовечора чекав з роботи свого квартирного господаря, той приходив у різні дні