Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

мене поглядом своїх сіро-зелених очей. У них знову з’явився отой неспокійний вираз, сповнений жалю.

— Ти дивишся на мене так, наче я якимось чином тебе зрадила, — сказала я, сідаючи біля нього на ліжко. — Якщо ти не хочеш, щоб я брала участь у маскараді, я не братиму.

— Йдеться не про це. — Метью підвівся і відійшов від мене. — Ти все одно щось від мене приховуєш.

— Ми всі щось приховуємо від інших, Метью, — відказала я. — Неістотні дрібниці. Інколи — дуже важливі речі, наприклад, про членство в Конгрегації.

Його звинувачення гризли мою душу — і це незважаючи на те, що я ще багато чого не знала про нього.

Раптом руки Метью опинилися на моїх плечах, і він підняв мене.

— Ти що, так мені цього ніколи й не простиш? — Його очі були тепер чорні, а пальці боляче вп’ялися в мою плоть.

— Ти обіцяв, що толеруватимеш мої таємниці, — сказала я. — Рабі Лев має рацію. Однієї толерантності замало.

Метью чортихнувся і відпустив мене. У коридорі почулися кроки Гелоугласа й сонне бурмотіння Джека.

— Я забираю Джека та Енні до будинку Болдвіна, — сказав Гелоуглас із порога. — Тереза з Кароліною вже пішли. П’єр піде зі мною і цуценя також. — Він стишив голос. — Коли ви сперечаєтеся, хлопець лякається, а за своє коротке життя він уже пізнав достатньо страху. Розберіться між собою, бо я відвезу їх назад до Лондона, а ви тут самі собі даватимете раду, — сказав Гелоуглас, люто блиснувши очима.

Метью мовчки сидів біля каміна з келихом вина в руці, втупившись незмигним поглядом у вогонь. Щойно група відбула, як він піднявся і рушив до дверей.

Нічого не плануючи і нічого не подумавши наперед, я випустила свою дракониху. «Зупини його», — наказала я. Пролітаючи повз Метью, моя звірюка оповила його сірим туманом, а біля дверей приземлилася і, набувши реальних тілесних форм, заблокувала двері, впившись пазурами й крилами в одвірок. Коли Метью підійшов до неї надто близько, з її рота застережливо вирвався язик вогню.

— Нікуди ти не підеш, — сказала я. Мені коштувало великих зусиль не підвищити голосу. Може, Метью й був набагато дужчий за мене і легко міг здолати мене фізично, але навряд чи він зможе впоратися з вогнедишним драконом. — Мій фамільяр трохи схожий на Шарку: маленький, але кусючий та впертий. Я б на твоєму місці не стала б його злити.

Метью обернувся і поглянув на мене холодними очима.

— Якщо ти на мене злий, то скажи. Якщо я зробила щось таке, що тобі не до вподоби, скажи. Якщо ти хочеш покласти край нашому шлюбу, май мужність завершити його достойно й чисто, щоб я могла… могла від цього відійти й одужати. Бо якщо ти й далі дивитимешся на мене так, наче ти хочеш нашого розлучення, то ти мене знищиш.

— Я не маю бажання класти край нашому шлюбу, — різко відказав Метью.

— Тоді будь моїм чоловіком, — сказала я, наближаючись до нього. — Знаєш, що я подумала, коли бачила сьогодні отих прекрасних птахів? Я подумала: отак би мав виглядати Метью, якби він був вільний бути самим собою. А коли я побачила, як ти надів на Шарку ковпак, позбавляючи її можливості полювати згідно з її мисливським інстинктом, я помітила в твоїх очах той самий вираз жалю й провини, який я бачила в твоїх очах завжди відтоді, як я втратила дитину.

— Це не має стосунку до дитини. — В очах Метью блиснув застережливий вогник.

— Так. Це стосується мене. І тебе. І чогось настільки страхітного, що ти не можеш собі в цьому зізнатися: попри твою так звану владу над життям та смертю, ти не в змозі все контролювати і не можеш уберегти ані мене, ані будь-кого з тих, кого ти любиш, від лиха.

— І ти гадаєш, що саме втрата дитини підштовхнула мене до цієї думки?

— А що іще? Твоє почуття провини перед Лукасом та Бланкою ледь не знищило тебе.

— Ти помиляєшся. — Метью запустив руки мені у волосся і, розв’язавши вузлик кісок, вивільнив аромат ромашки та м’яти, якими пахло мило, котрим я користувалася. Зіниці його очей були величезні й чорнильно-чорні. Він глибоко вдихнув, вбираючи мій запах, і зіниці трохи повернули собі своє звичне зеленувате забарвлення.

— Тоді скажи, що це.

— Ось що. — Узявшись за край мого корсажа, Метью легко розідрав його навпіл.

А потім розв’язав мотузочку моєї сорочки, оголив мені груди і провів пальцем по голубій жилці вени, що на них виступила, і далі — по складках моєї білизни.

— Кожен день мого життя — це битва за самовладання. Я борюся з моїм гнівом та нудотою, яка приходить після нього. Я б’юся з моїм почуттям голоду та спраги, бо я вважаю, що не маю права брати кров інших створінь — навіть тварин, хоча це зносити легше, аніж брати кров у тих, кого ти потім одного дня можеш зустріти на вулиці. — Він підняв очі й зустрівся зі мною поглядом. І я перебуваю в стані перманентної війни з самим собою через оте невимовне бажання володіти твоїм тілом і душею у такий спосіб, який є недоступним й незбагненним для будь-якої теплокровної істоти.

— Так ти хочеш моєї крові? — прошепотіла я, раптом все збагнувши. — Значить, ти брехав мені.

— Я брехав самому собі.

— Я ж казала тобі — і не раз, що ти можеш мати її, — відказала я. Я вхопила сорочку і стягнула її іще нижче. Нагнувши голову, я оголила ключицю. — Візьми. Мені байдуже. Я просто хочу, щоб ти завжди був зі мною, — сказала я, стримуючи ридання.

— Ти — моя пара. Я ніколи з власної волі не візьму кров із твоєї шиї, — заперечив Метью, холодними пальцями натягаючи сорочку назад. — Коли я зробив це в Медісоні, то тільки через те, що був надто слабкий і не міг себе контролювати.

— А чим тобі не подобається моя шия? — збентежено спитала я.

— Вампіри кусають у шию лише чужинців та підлеглих. Але не коханців. І тим паче свою пару.

— Домінування, — сказала я, пригадуючи нашу попередню розмову про вампірів, кров та секс — і харчування. Значить, укуси в шию отримують здебільшого