Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

ночі звичайним свистом вітру. Та й ті, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали – вітер то чи людина.

Свист повторився. Тепер уже можна було добрати – свист линув від моря, від берега, саме з того місця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.

В темну безодню над морем почала тоді спускатись зроблена з мотузків драбинка. Вітер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко від стіни, вона, здавалося, ніколи не досягне підніжжя мурів, моря.

І раптом драбинка здригнулась, завмерла, сіпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибині, і пробував, чи міцна вона.

Це були до краю напружені хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вітер пробував відкинути її від мурів – в безодню, в море, але хтось уперто й сміливо підіймався вище й вище. У темряві почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.

Ті, що стояли на даху, підхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.

– Руку! Руку! – сполохано шепотіли вони.

– Нарешті! – промовив невідомий. – Проклятий вітер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всі зібрались?

– Всі зібрались і ждуть тебе. Ходімо!

Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двір.

Рвучкий, холодний вітер перелітав Золотий Ріг, свистів на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвість Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землі, до мурів, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нікому вона не була потрібна. Будуючи з каменю й заліза свій палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стін до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку…

Імператор Никифор заснув дуже пізно, і не на царському ложі, а просто на підлозі на хутрі барса. Щоб не змерзнути, імператор прикрився теплою мантією свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.

Прокинувся імператор від того, що хтось зірвав з нього мантію, та ще від дужого удару в груди. Переляканий, підвівся, хотів схопитись на ноги. Але не зміг, бо страх скував тіло, одібрав мову…

Те, що він побачив у опочивальні, було страшніше всього, що міг вигадати хворобливий мозок. Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Іоанн Цимісхій.

– Господи! Що це?! – крикнув Никифор, не розуміючи, як ці люди опинились пізньої ночі тут, в його опочивальні.

І враз, ніби всі тільки цього й ждали, один із воїнів – імператор пізнав його, це був начальник етеріотів Лев Валент – ступив уперед, розмахнувся і вдарив його мечем. Удар прийшовся по голові, імператор відчув нестерпний біль, очі йому залила кров…

Але імператор не втратив свідомості. Він зрозумів, що ці люди прийшли його вбити. І хоч знав, що тепер йому ніхто і нічим не допоможе, закричав:

– Богородице! Спаси! Спаси!

Тоді кілька чоловік схопили його за руки, потягли по підлозі, кинули на мармур…

– Чого кричиш? – почув Никифор.

Лежачи на підлозі, він мовчав. Просто перед ним на його царському ложі сидів Іоанн Цимісхій.

– Чого кричиш? – ще раз запитав Іоанн.

– Іоанне! Брате! – не промовив, а швидше прошепотів Никифор.

– До кого ти звертаєшся? – засміявся Іоанн. – Брат? Хто кому брат? Як смієш ти називати мене братом – ти, що з моєю допомогою сів на престол, ти, що через заздрість і безумство забув про моє благодійство, одірвав мене від війська, хотів вислати, як якогось злочинця, у Вірменію?

– Іоанне! Прости! – заволав Никифор.

– Мовчи! – перебив його Іоанн. – Ніхто і ніщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?

– Богородице! Благаю! Спаси! – знову зайшовся Никифор.

– Безумний, дурний імператоре! – крикнув Іоанн.

Никифор бачив, як Іоанн вихопив меч і кинувся до нього, як з усіх боків до нього підступають вої, сам Іоанн схопив його за бороду і рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечів.

Нарешті Іоанну обридло це, і він сам ударом меча одрубав голову імператору Східної Римської імперії Никифору Фоці. Ще одного римського імператора, і також від насильницької смерті, не стало. Біля дверей його опочивальні лежав у калюжі крові великий папія Михайло.

Аж тоді прокинувся і зашумів Буколеон. Ворота палацу були замкнуті зсередини, і сторожі, що стояли за ворітьми, хоч і чули шум і крики в палаці, але допомогти не могли. Коли в палаці запалились вогні і скрізь