Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

— Бідолашний, — мовила Ебіґейл. — Бідолашний, бідолашний чоловік. Хай тебе янголи заколисують, Білле Річардсон.

Вона розвернулася до привітного, прохолодного будинку. Здавалося, наче він за багато миль, хоча насправді стояв просто через подвір’я. Еббі не знала, чи дійде до нього: вона була повністю виснажена.

— Хай звершиться воля Божа, — сказала вона й рушила до дому.

———

Сонце світило у вікно гостьової кімнати, де вона лягла та заснула, щойно зняла броґани. Деякий час вона не розуміла, чому світло таке яскраве, — так само почувався Ларрі Андервуд, коли прокинувся біля кам’яного муру в Нью-Гемпширі.

Вона сіла, і зойкнули кожнісінький розтягнений м’яз та кожнісінька квола кісточка в її тілі.

— Господи Всемогутній, та я ж проспала весь вечір і цілу ніч!

Якщо так, вона дійсно сильно втомилася. Вона була така змучена, що від ліжка до туалету йшла цілих десять хвилин і ще стільки ж узувалася. Кожен крок супроводжувався немилосердним болем, та вона мусила розходитися, інакше те заніміння вкорениться намертво.

Вона покульгала до курника й зайшла всередину, скривившись від вибухової спеки, пташиного запаху та неминучого смороду гнилі. Поїлки наповнювалися водою автоматично — її накачував гравітаційний насос із Річардсонового артезіанського колодязя. Однак їжа вже майже скінчилася, і від самої спеки померло чимало птахів. Найслабші або померли з голоду, або їх заклювали до смерті, і тепер вони лежали на поцяткованій зерном та послідом підлозі, наче сумні маленькі купки танучого снігу.

Більшість уцілілих курей розбіглася від неї, навіжено тріпочучи крилами, та квочки лише кліпали тупими очима, спостерігаючи, як вона повільно човгає до них. Існувало безліч курячих болячок, і матінка Ебіґейл боялася, що грип їх також уколошкає, та на вигляд із цими все було гаразд. Господь уберіг.

Вона вибрала найгладкіших та позапихала їм голови під крила. Ті одразу ж заснули. Вона поклала їх у мішок, а тоді зрозуміла, що не зможе його підняти через біль у м’язах. Довелося волокти долівкою.

Решта курей сторожко спостерігала з високих сідал. Вони провели її очима, а тоді повернулися до лютої бійки за мізерні залишки їжі.

Було близько дев’ятої ранку. Матінка Ебіґейл підійшла до лавки, що колом оточувала стовбур дуба, який ріс на подвір’ї Річардсонів, сіла й задумалася. Їй здавалося, що найкраще вчинити так, як планувалось із самого початку: рушити додому, коли почне сутеніти. Вона втратила день, однак гості були ще в дорозі. Тож до вечора вона може впоратися з курми та перепочити.

Її м’язи вже вмостилися на кістках трохи зручніше, і за грудиною з’явилося незнайоме, однак доволі приємне ниття. Лише за кілька секунд вона второпала, що то таке — вона зголодніла! Дякувати Богові, цього ранку дійсно зголодніла, а відколи вона їсть тільки силою звички? Вона почувалася кочегаром на локомотиві — кидає вугілля у вогонь, та й усе. Та щойно вона позбавить голів цих курей, то сходить подивитися, що є в коморі, і хоч що там Едді лишила, вона з’їсть його з насолодою. «Бачиш? — повчала вона саму себе. — Господові краще знати. Свята правда, Ебіґейл, свята правда».

Крекчучи, вона відтягнула мішок до пенька, що стояв між коморою й дровітнею. Відхекавшись, зайшла в дровітню й побачила Річардсонів «сон-гауз»[308], що висів на парі цвяхів. На лезо була акуратно надіта гумова накладка. Вона взяла сокиру й вийшла на вулицю, почвалала до мішка, човгаючи запилюженими броґанами.

— Ну, Господи, — мовила вона, звівши очі до безхмарного літнього неба. — Ти дав мені сил дійти сюди, тож я вірю в те, що даси й сил повернутися. Твій пророк Ісая каже, що коли людина вірить у Господа Святого, Бога Милосердного, вона зрине на крилах орлиних. Господи, про орлів я знаю лише те, що це злі й далекозорі птахи, та в оцьому мішку в мене трійко бройлерів, і мені б хотілося відтяти їм голови, а не собі — пальці. Хай звершиться воля Твоя, амінь.

Вона підняла мішок, відкрила його та зазирнула всередину. Одна з квочок усе ще тримала голову під крилом і спала. Двох інших притиснуло одну до одної, і вони не могли як слід поворушитись. У мішку було темно, і кури думали, що вже настала ніч. Якщо й було щось тупіше за квочку, то це нью-йоркський демократ.

Ебіґейл дістала одну курку й поклала її на пеньок, перш ніж птаха второпала, що коїться. Вона сильно махнула сокирою та скривилася, як завжди, коли чула, як лезо врізається в деревину. Голова полетіла на запилюжену долівку. Тріпочучи крилами, безголова курка важкою ходою покрокувала на подвір’я. Увсібіч чвиркала кров. Зрештою птиця зрозуміла, що мертва, і впала на землю, як і годиться. Квочки та нью-йоркські демократи, Боже, Боже.

А тоді роботу було вже зроблено, і всі її побоювання, що вона може дати маху чи поранитися, виявилися марними. Господь почув її молитву. Три гарні курки, і тепер їй потрібно лише повернутися з ними додому.

Вона поклала птахів назад до мішка й повісила на місце сокиру, Річардсонів «сон-гауз». Потім зайшла до будинку, щоб пошукати їжу.

———

Півдня їй снилося, як наближаються гості — наразі вони були південніше від Йорка й пересувалися старим пікапом. Їх було шестеро, і серед них був глухонімий молодик. Глухий і німий, та однаково сильний. Він був одним із тих, з ким вона мусила поговорити.

Вона прокинулася близько пів на четверту. Ноги з руками трохи залежалися, та, попри це, вона гарно відпочила й посвіжіла. Протягом наступних двох із половиною годин вона скубала курей. Коли починав комизитися артрит у пальцях, перепочивала, а тоді працювала далі. За роботою співала гімни: «Сім ключів до міста» («Господи, алілуя»), «Вір та корись» і «В саду» — її улюблений госпел.

Коли вона впоралася з останньою куркою, у кожнісінького її пальця була мігрень, а в сонячного світла з’явився незворушний золотавий відтінок, який був передвістям сутінків. Надворі стояв пізній липень, і дні вже почали коротшати.

Вона зайшла всередину й знову перекусила. Хліб був старий, та не запліснявілий (пліснява не посміє показати свого зеленого носа на кухні Едді Річардсон!), і знайшлося півбанки однорідного арахісового масла. Вона з’їла один сендвіч із тим маслом, зробила ще один та сховала його про запас у кишеню.

Була вже за двадцять сьома. Вона знову вийшла на вулицю, узяла мішок та обережно спустилася з ґанку. Пір’я наскубала в інший мішок, та вітер украв кілька пушинок, і тепер