Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Витискай, витискай зчеплення, витискай… Чого ти смикаєш? — наче Серпіліна везли в цій машині. Хоч везли на бронетранспортері й там був інший водій, який поіншому витискав зчеплення на цих вибоїнах.

Поки людина жива — про неї ніколи не кажуть «смертельно поранена». Лише заднім числом, після смерті.

А до того, хоч би який був безнадійний стан, усе одно кажуть: тяжкопоранена.

Саме так і сказав Бойко Захарову, розшукавши його по телефону на командному пункті корпусу, звідки Серпілін поїхав менш як годину тому.

За десять хвилин перед цим Бойко дзвонив туди ж, до Миронова, і, розмовляючи з Захаровим, запитував, де командарм. Захаров відповів, що, прилетівши на У-з дивізії, вже не застав Серпіліна, той не дочекався, поїхав сам до Кирпичникова. Дізнавшись, що командарм у дорозі, Бойко сказав, що нічого надто невідкладного немає, подзвонить до сусідів, коли Серпілін туди доїде.

І раптом знову подзвонив. З Мироновим говорити не став, попросив одразу передати трубку члену Військової ради, якщо він ще там, і без вступу сказав по телефону те, що тільки-но сам почув по рації від Прокудіна: «Перший тяжко поранений, знепритомнів, і його везуть від місця поранення на хутір Плісенки». Від себе Бойко додав, що хутір той лежить у трикутнику між дорогою Могильов — Мінськ, лісовою дорогою на Буйничі й узліссям урочища Вербове. Як повідомив Прокудін, там є посадочний майданчик для У-2. Головному хірургові армії вже наказано вилетіти. До санітарного управління фронту зараз дзвонять одночасно з іншого телефону.

Захаров кілька секунд мовчав, тримаючи трубку.

Мовчав і Бойко на іншому кінці проводу.

— Командуючому фронтом доповіли? — спитав Захаров.

— Як тільки закінчу розмову з вами, доповім. У мене все.

— Зараз полечу туди, якщо там є майданчик, — сказав Захаров. — У мене літак тут.

— Ясно, — сказав Бойко. І повторив — У мене все.

Мабуть, поспішав доповісти у фронт, та й як інакше, коли командарм вибув із строю, — повинен одразу ж брати командування на себе!

Захаров поклав трубку і подивився на командира корпусу Миронова, який уже зрозумів: сталося щось надзвичайне.

— Де льотчик? Викликайте його, полечу, — сказав Захаров.

— Ви його попоїсти відпустили, — нагадав ад’ютант Захарова.

— Біжи за ним негайно! — крикнув Захаров. — Нехай усе кине і до літака. Летимо!

Він озирнувся. В наметі, крім них, був офіцер оперативного відділу, що наносив на карту останню обстановку. Взявши під руку Миронова, Захаров вийшов з намету на повітря. І, лише відійшовши кілька кроків, сказав:

— Командарма тяжко поранено. Везуть зараз до медсанбату в Плісенки. Полечу туди.

Останніми днями при невеликих порівняно втратах у боях було особливо багато всяких випадковостей через те, що дедалі щільніше оточували німців, а ті все відчайдушніше виривались і дрібними, і великими групами. І льотчики гинули, й офіцери зв’язку, і найнесподіваніших людей убивало чи ранило в найнесподіваніших місцях. Та скільки не звикай до цього, а все одно з Серпіліним — мов обухом по голові.

— Як, де? — розгублено повторював Захаров, ідучи з Мироновим до свого У-2, що стояв край галявини. — Щойно в тебе був. Якою дорогою його відправили? Не знаєте, що у вас у власному розташуванні відбувається! — не маючи сили стриматись, крикнув Захаров. — Підвели командуючого під кулю…

Бойко не сказав йому по телефону, як поранено Серпіліна, але Захарову чомусь здалося, що саме — під кулю.

Миронов почав пояснювати, що навпаки: це, їдучи до нього від сусіда, командуючий вибрав дорогу навпростець, яку зранку обстрілювали. А він якраз відрадив їхати назад тією дорогою, просив не брати навпростець, показав на карті об’їзд. І командуючий, від’їжджаючи, погодився, сказав: «Гаразд, собі дорожче. Об’їдемо».

— От і об’їхали! — гірко сказав Захаров, думаючи про те, куди ж усе-таки поранено Серпіліна, яка це рана, коли одразу — непритомний! І, здригнувшись, уперше подумав: «Може, навіть і вбито, тільки не захотіли повідомляти відкритим текстом».

І, йдучи далі під руку з Мироновим, котрого як узяв, так від розгубленості й не відпускав, усе стискав рукою під лікоть, почув над головою скрекіт літака — на галявину сідав ще один У-2.

Льотчика, з яким прилетів Захаров, ще не знайшли.

Захаров згадав, як, відпускаючи, дозволив йому годину відпочити. Може, й їсти не пішов, а лежить десь під деревом і спить. Шукай його тепер!

— Хто це прилетів, як думаєш? — спитав Захаров у Миронова, показуючи на літак, який, сідаючи, мало не зачепив дерева. — Я з ним полечу.

— Певно, мій оператор, у дивізію літав. Так, «вісімка», наш… — сказав Миронов і поспішив назустріч літаку. — Може, й заправляти не треба… Тут усього летіти хвилин дванадцять!

Та коли підійшли до літака, виявилося, що летіти не можна. Льотчик доповів, що його обстріляли з землі німці, поранили в ногу, чобіт повен крові; доповів зніяковіло, наче завинив.

Це був той самий льотчик, який потім сказав Тані, що Серпіліна вбито з засідки. І хто його знає, може, плутанина вийшла через кимось почуті слова Захарова: «Підвели під кулю!»

Захаров уже вирішив їхати машиною, вже крикнув водієві, щоб підганяв віліса, але в цей час прибіг льотчик з другого У-2. Хвилина пішла на те, щоб уточнити на карті розташування медсанбату, льотчик сказав, що знайде без ніяких і сяде за всіх обставин. Захаров заліз у кабіну, літак знявся в повітря, повернув і пішов на північний схід, до шосе Могильов — Мінськ.

Летіли над лісом, на висоті двісті метрів. Згори було видно все те саме, на що Захаров уже надивився сьогодні, поки летів у дивізію й назад. Крізь крони беріз і ялин тут і там видно було сліди німецького відступу й розгрому, всі ці розбиті й понівечені машини, покинуті гармати, міномети, спорядження, снарядні ящики, незняті, так і покинуті в лісі намети — сліди квапливо залишеної ночівлі… Все це плямами виднілося по всьому лісу, поки летіли над ним. Виднілось і вранці, коли літав до