Іван Павлович Багряний - Сад Ґетсиманський

Ні, таки, напевно, зняли Єжова! Занадто вже колосальні зміни зайшли. Такі зміни можуть бути тільки при кардинальних реформах. Але при думці про ті «реформи», на підставі цієї ось шаховки, навіть Андрієві стає нудно.

Він посидів у шаховці кілька годин, аж поки в нього не потерпли руки й ноги й на придачу ті ноги ще й задубіли від холодної цементової підлоги. Потім його взяли й повели десь.

Повели на допит. Він зауважив, що в його льоху не було дверей — зняті геть.

Проходячи лабіринтом підвальних коридорів і якихось закапелків, він краєчком ока бачив ще багато таких камер з рядами шаховок і вартових, що по – песьому ходили навшпиньках… В тих камерах теж не було дверей. Це нова система… Ах, яка простота! вже навіть не потрібно тюремних дверей!

Ні, таки Єжова зняли, напевно. Це треба б докласти 12 – й камері!

Великін на цей раз не сказав «Ну – с», а просто збив Андрія з ніг. І почався заключний етап з того, з чого був почався колись перший. Але тоді їх було п’ятеро, зараз їх було тільки троє — Великін, Сергєєв і Сафигін. Тоді був початок, тепер кінець. Тоді вони кричали й галасували, тепер вони робили все мовчки, зціпивши зуби… Та й про що кричати й про що говорити? Всі слова вже сказані, всі епітети викричані, всі «переконливі словесні аргументи» виставлені. Йшлося тепер тільки про те, щоб говорив Андрій. Вони вже давно все сказали, тепер мусить говорити Андрій. Мусить нарешті!.. І вони докладали всього хисту, аби таки він заговорив. В крайньому разі, щоб підписав протокол. Той самий протокол, що чекає підпису вже так давно. Вони його поклали скраєчку стола, поставили біля нього чорнильницю й поклали ручку — «переконували» Андрія, як то важно для його щастя ту ручку взяти й той протокол підписати… Особливо відзначався Сафигін — тонкий знавець флори й фауни на Андрієвій землі, аматор полювання на Андрієвих сагах та озерах. Очевидно справа «розколення» Андрія — це справа його особистої чекістської честі. Це ж до його плану «заготівель» цей маніяк належить! Це ж він за нього відповідає перед «пролетарським правосуддям»! Це ж він там щось так старанно фабрикує!.. І Сафигін старався з усієї сили. Його ковані солдатські чоботи навіть віддалено не нагадували чемної розмови тієї пам’ятної ночі — першої ночі Андрієвого ув’язнення…

Стовкши немилосердно, вони Андрія відливали водою, й садовили на стілець, і підносили протокол до самих очей, вкладали в півпритомну руку перо, вмочене в чорнило.. Андрій роняв перо на підлогу — й «переконування» починалося знову…

Двері були завішені тяжкою портьєрою, і, напевно, звідси не було нічого чути в коридор. Вікно теж завішене портьєрою. В хвилину відчаю метнулася думка, — «мабуть, вони тепер не мають права бити, якщо завісили двері портьєрою! Ах, коли б хтось почув!!» Але це була безглузда думка. Портьєра була надзвичайно пишна, й повішена не від цього вечора, й, очевидно, повішена не даремно, і не Сергєєвим же!..

З коридора теж це добувалися ніякі звуки. Не чути було ані нявчання, ані скавуління. Тиша. Так, ніби там, за тими дверима, взагалі нічого не існувало. Існувала лише ця кімната, з цими трьома мовчазними, засапаними, маніакально лютими людьми.

Вони не кричали, вони лише хрипіли, й повискували… Це новий стиль!

Це страшніший стиль, аніж той, що був.

А може, вони таки не мають права бити? Чого це вони так, неначе злодії, роблять своє діло? Може, це вони приватно, нишком обробляють свою власну справу, щоб не показатись перед начальством нікчемними, ні до чого не здібними. «Майже два роки возькаються з однією людиною!!» «Чекісти»… Може, це вони отак в закапелку злочинно рятують свою кар’єру?!

Андрій почав кричати. Раніше він при пам’яті ніколи не кричав, намагався не кричати, зціплював зуби, але тепер він почав кричати… На нього цитькали, били ще дужче, щоб заглушити крик, наступали на обличчя ногами… Андрій звільняв уста й кричав ще дужче… Це був відрух відчаю, породжений вірою в щось, що може його від мук врятувати… Від зайвих мук… Може ж, є якийсь новий порядок, що звільнить його принаймні від безглуздих мук… Аджеж зняли Єжова! Напевно, зняли…

Портьєра колихнулася, захекана трійка завмерла, — й Андрій зрадів — до кімнати зайшов Фрей. Але Андрієві сподівання були марні — сподівання на те, що та трійка робить своє діло по – злодійськи, незаконно. Фрей подивився на Андрія, скривився так презирливо, як Андрій ще не бачив у нього, й процідив крізь зуби:

— Опираєшся все?! Ах ти ж гад!..

Андрій закрив очі, лежачи на підлозі. Фрей звелів його посадити на стілець. Походив мовчки по кімнаті нервовою, кошачою ходою, так, ніби сам збирався кинутися на жертву й дерти її пазурами. А тоді зупинився перед ним і впився в обличчя викоченими очима:

— Скоро два роки возимось з тобою!.. Але крапка! От я тобі ставлю ультиматум: або ти заговориш і підпишеш — або підеш до божевільні. Вибирай. Звідси ти нікуди не вийдеш — лише до божевільні! Вибирай!.. (Павза, Фрей важко дихає й напружено дивиться в обличчя, кривиться презирливо). — Ви там всі на щось надієтесь… Так от те «щось» вас зовсім на стосується… Пойняв? А тепер вибирай між протоколом і Сабуровою дачею.

Після цього, навіть не чекаючи відповіді, Фрей пішов. Ясно. Останній проблиск безглуздої надії вмер і Андрій більше вже не кричав…

Вибір, поставлений Фреєм, не підлягав ніякій зміні, він був неминучістю. Коло замкнулося, як залізний обруч, і можна розірвати той обруч лише в двох місцях — або в тім місці, де виходять у вічне, позорище, або в тім місці, де виходять на Сабурову дачу… Другий вихід порівняно з першим почав видаватися благословенням…

Конвейєр крутився повним ходом.

Коли Андрій був уже напівживий, його вкидали назад в шаховку і він там відхлипувався… Сидів на сідальці, упершись ногами в двері, а спиною в стінку. Сидів довго. Йому приносили їжу й воду, але він майже нічого не їв. В хвилини проблиску волі, чіпляючись за життя, він намагався змусити себе їсти, але скоро воля погасала… Все одно вже… Нехай… Чим швидше, тим краще… Та смерть забарилася, не йшла, по – звірячому живучий його організм змагався несамовито, не хотів здатись, до останньої краплини сил борюкався… В гарячковому стані Андрій