Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

різних державних прапорів. Погляд швидко відшукав серед них литовський.

Клаудіюс рішуче зайшов усередину.

Чорношкірий хлопець за прилавком, на якому були викладені аксесуари для мобільників і самі мобільники, відправив його в кабіну номер три. Сказав, що платити треба після розмови.

Сівши на табуретку перед старомодним кнопковим телефоном, що стояв на кутовій поличці з ДСП, Клаудіюс набрав номер матері.

— Щось трапилося? — злякано запитала вона, почувши голос сина.

— Ні, все гаразд! — заспокоїв її Клаудіюс.

— Ти так довго не телефонував! Я знала, що у тебе все добре. Інґрида своєму батькові розповідала...

— А-а, — протягнув Клаудіюс.

— Тому я й подумала, що раз телефонуєш — значить щось трапилося!.. Ви з Інґридою ще не розписалися?

— Ще ні, — Клаудіюс скривив губи. Балакати про Інґриду або про їхні стосунки йому не хотілося. — Як там життя?

— Усе добре, — сказала мама. — Я нездужала, місяць лежала в лікарні, але тепер усе гаразд.

— Грошей тобі вистачає? — Клаудіюс раптом згадав про фунти, що лежали у внутрішній кишені куртки.

— Грошей, синку, ніколи не буває досить, — легко вимовила мама, і Клаудіюс немов побачив іронічну посмішку на її обличчі. — А ти що, став багатим?

— Так, — Клаудіюс посміхнувся. — Заробив! На клітках для кроликів. Ми з Інґридою їх робимо!

— Я знаю, — підтвердила мама.

— Це ж треба! Все ти знаєш!

— Ні, не все! Тільки те, що Інґрида своєму батькові розповідає. Він щоразу передзвонює мені. Бо знає, що ти сам ніколи не зателефонуєш!

— Але ж я зараз телефоную!

— Мабуть, щось трапилося... — в голосі мами знову прозвучали нотки неспокою.

— Тоді навіщо я тобі телефоную? — спитав трохи роздратовано Клаудіюс. — Нехай тобі краще батько Інґриди про мене розповідає!

— Не сердься! — попросила мама. — Я просто хвилююся. Хочу, щоб у тебе все було добре! Ти ж занадто далеко від дому!

— У мене все добре, — запевнив її Клаудіюс. — А буде ще краще. Я знаю!

Пообіцявши надіслати матері грошей, Клаудіюс попрощався. Дивно, що Інґрида не розповіла своєму батькові про те, що вона більше з ним, із Клаудіюсом, не живе!

Заплативши за розмову, Клаудіюс пройшов за три телефонні будки до комп’ютерних «відсіків». Сів перед монітором. Почитав новини з Литви, перевірив пошту. А потім «заґуґлив» «роботу в Шотландії». На моніторі спливли десятки посилань. Роботи в Шотландії, судячи з лінків, вистачило б на десятки тисяч охочих.

Клаудіюс розгорнув атлас на останній вивченій ним сторінці. Додав у віконце пошуковика назву прибережного містечка — Маллейґ.

Кількість посилань різко зменшилася. Клаудіюс «клікнув» на перше. Вакансія касира в супермаркеті «Кооп» його не зацікавила. Прибирати вулиці він також не хотів. Для роботи у відділенні банку була потрібна відповідна кваліфікація.

Зітхнувши, Клаудіюс стер назву прибережного містечка і вставив на його місце назву одного з островів поруч — Ейґ, міркуючи, що зараз він поставить «Ґуґлу» таке запитання, на яке той точно відповіді не знайде.

Однак «Ґуґл» упорався і виніс на монітор шість лінків, в яких згадувалася назва острова і слово «вакансії».

«Потрібен працівник на ферму “Eigglanders”», — прочитав Клаудіюс і механічно клікнув на лінк.

Лінк переніс його на веб-сайт ферми, де назва, написана гарним готичним шрифтом, висіла в повітрі на тлі приголомшливо красивого пагорбистого пейзажу.

Клаудіюсу перехопило подих. Він відкрив фотогалерею сайту. На першій світлині — міцний гарний рудоволосий чолов’яга в джинсовому комбінезоні. За його спиною — акуратний, не дуже великий трактор із червоною кабіною. На інших знімках — великий цегляний будинок, господарські будівлі, стадо корів, свинарник, гуси біля води, вівці на зеленому пагорбі, скелястий морський берег і, нарешті, двір із великими триповерховими клітками для кроликів.

Клаудіюс придивився до кліток, спробував їх збільшити, щоб збагнути: чи не його руками зроблені ці кролячі будиночки. Він розгледів залізну овальну бляху на одній із кліток. Точно таку ж, яку прибивали до кліток і вони, — з написом «Made in Britain». Зрештою Клаудіюс посміявся в душі над своїми думками: якого дідька везти клітки через усю Англію, якщо їх можна робити (і, мабуть, роблять) у будь-якому куточку країни, на будь-якому острові, скрізь! Та й ці бляхи «Made in Britain», швидше за, все привозять із Китаю для всіх майстерень, де роблять клітки!

Відкривши на сайті ферми сторінку «Контакти», Клаудіюс переписав номер телефону.

«Може, відразу ж і зателефонувати?» — подумав він.

Знову зайшов у кабінку номер три, набрав номер ферми.

— Слухаю! — відповів бадьорий чоловічий голос.

— Добридень, я за оголошенням. Вам ще потрібен працівник?

— Авжеж, потрібен! Приїжджайте, побалакаємо!

— Я далеко, — зізнався Клаудіюс. — У Кенті.

— Ви там живете? — В голосі співрозмовника прозвучало щире здивування.

— Так, але думаю переїхати.

— Розумієте, мені працівник потрібен уже зараз.

— Я готовий одразу переїхати. — Клаудіюсу сподобався голос співрозмовника — простий, трохи із хрипотою.

— Гаразд, але вам знадобиться час, аби продати будинок у ­Кенті.

— У мене немає будинку в Кенті.

— У вас цікавий акцент, — співрозмовник, здавалося, насторожився.

— Я з Литви.

— А де це?

— Біля Естонії та Латвії.

— Біля Астона? — Він повторив незнайоме слово, немов куштував його на смак.

— Біля Фінляндії, — додав Клаудіюс.

— А, Скандинавія! Гарні місця, — голос знову пом’якшав. — Ну що ж, тоді ми з вами майже родичі. Я з Ісландії!

— А у вас на фермі є де жити? — спитав Клаудіюс.

— Звісно! У вас буде кімната з туалетом і душем, там же електроплитка, холодильник і мікрохвильова піч. Я плачу не дуже багато. Сто тридцять фунтів на тиждень.

— Це не має значення, — здивував його своєю реакцією Клаудіюс. — У мене є гроші!

— Я можу вас зустріти на станції в Маллейзі, — запропонував співрозмовник.

— Не треба, я на машині. На карті показано, що до вас ходить пором.

— Так, тричі на тиждень! Але машину доведеться залишити в Маллейзі.

— Чому?

— Наш пором машини не перевозить, та й автодоріг на острові немає.

— Зрозумів, — Клаудіюс посмутнів. — А як вас звати?

— Гуннар. Про машину не турбуйтеся, можна залишити в Маллейзі на паркінгу перед поромним терміналом. Коли вас чекати?

— Гадаю, через кілька днів! Я виїду сьогодні! — пообіцяв Клаудіюс.

На вулиці, як і раніше, сяяло сонце. Клаудіюс вийшов під його промені в дивовижно світлому, спокійному настрої. Дивним чином відчув «упевненість у завтрашньому дні» і це відчуття йому сподобалося. Позаду залишилися чорношкірі, котрі курили і голосно патякали англійською. Позаду залишилася Гай-стрит Марґейта із заклеєними паперовим сміттям вітринами, позаду залишилося все