Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

- Не дрейфуй, крихітко, прорвемося і все буде добре, - прошепотіла тихо вона.

Я посміхнулася, мені так захотілося в це повірити.

Будинок Любові Павлівни був простим, без розкоші й химерності, але обставлений зі смаком, зручностями і всередині більше нагадував собою квартиру.

- Світлано, ти тут усе знаєш, тож нагадувати, де що знаходиться, немає потреби. А ти, дитино, підемо зі мною. Я вже все тобі приготувала, часу багато було, поки ви сюди добиралися.

Любов Павлівна провела мене в одну з кімнат, заодно без угаву нарікаючи, яка нині погода, як слизько на дорогах та небезпечно, і як добре, що ми вдало доїхали. Я підтакувала, просто, щоб не здаватися неввічливою мовчункою.

Середніх розмірів затишна кімната припала мені до душі.

- Тут моя Катя жила, дочка, але вона два роки тому заміж вийшла і поїхала до Львова. Тепер ось кімната пустує. Ти розташовуйся, облаштовуйся Надійко і приходь на кухню, будемо вечеряти. Напевно, зголодніли зі Світланою? - широка усмішка осяяла просте, але приємне обличчя господині.

- Дякую, трохи.

Та на правду, від хвилювань голод не відчувався зовсім.

Я пройшла всередину, ноги приємно потонули в м'якому густому килимі. Сумку поставила біля шафи й присіла на невеликий диванчик, зняла рукавички та поклала на журнальний столик. Погляд оббіг приміщення: досить широке ліжко, напевно колишня мешканка любила простір і комфорт. З ним сусідили високий торшер і кілька приліжкових тумбочок. Мою увагу привернула значна етажерка, заставлена похвальною кількістю книг. Я підійшла і з цікавістю переглянула деякі екземпляри - точно буде що почитати у вільний час. На мою радість був присутній і письмовий стіл з офісним кріслом. Весь інтер'єр був виконаний у рожевих тонах і все до останньої дрібниці просто кричало, що це житло належало дівчині. Я щільніше закрила ніжно рожеві штори і швидко розклала по полицях свої речі, з досадою подумавши, що зимовими ще обзавестися не встигла. Переодягнувшись у домашнє, розчесала волосся, зібравши його у високий хвіст і, промайнувши поглядом по картинах на стінах, вийшла зі свого нового житла. Ванна та туалет теж були в будинку, що не могло не тішити. Шукати, де кухня, не довелося, звідти лунала гучна розмова подружок, що нарешті зустрілися.

-У мене будеш їсти все, що я приготувала, і не треба мені твоїх стюардеських штучок.

- Любо...

- І чути нічого не бажаю.

Я зупинилася біля входу, спостерігаючи, як невисока, щільна тітка Люба, з напористістю маленького танку наливає повну тарілку борщу тоненькій, наче стеблинка, Світлані, а та тільки й може, що благально дивитися. Я посміхнулася, слухаючи їхню нешкідливу суперечку, напевно, всі жінки в душі назавжди залишаються юними дівчатками і не важливо, скільки їм років.

- Приємного апетиту, - побажала я всім.

- Спасибі, проходь Надя, сідай, - Любов Павлівна кивнула мені на вільний стілець.

Повненьке обличчя господині розчервонілося, сіро-зелені очі із запалом поблискували - Світлана Олегівна все ж таки стоїчно чинила опір натиску гостинності. Але шансів на перемогу в неї не було, навіть у ваговій категорії тітка Люба брала гору, що вже казати про наполегливість характеру. Жінки були такими різними, цікаво, що ж їх так здружило?

-Хоч у тебе з апетитом усе гаразд? - з надією подивилася на мене господиня, наливаючи в глибоку глиняну миску ароматний борщ.

- Не скаржуся, - усміхнулася я.

- От і розумничка. Мені подобаються люди, які вміють працювати ложкою, такі скрізь добре трудяться, - вона покосилася на подругу.

- Ти мене зі своїм Славком не порівнюй, - огризнулася та, - навалила мені, як чоловіку.

- Славко їсть за двох, а якщо ще й своїх телепнів приведе, то весь вміст каструль начисто підмітають, тож не рівняйся.

Я посунула до себе ближче миску, насолоджуючись запахами домашньої страви і, ховаючи посмішку, крадькома поглянула на нещасну Світлану Олегівну.

- Їж давай, Світлано, і розмову закінчено, - поставила всі крапки над "і" тітка Люба й підморгнула мені. - Ярослав мій племінник, батьки його на заробітках за кордоном. Я в нього тут одна родичка, от хлопець інколи приїжджає до мене в гості, так, коли є настрій або допомогти по господарству, чоловічі руки завжди потрібні, - навіщось пояснила вона мені.

Мало-помалу, про те й про се, за розмовами вечеря затягнулася надовго. 

Я зітхнула, згадуючи своїх подружок, скучила - сил немає, вранці їм подзвоню, сьогодні пізно вже, не хочу турбувати.

- Ти ж не поїдеш завтра, Світлано? - тривала бесіда.

- Ні, я побуду кілька днів, - Світлана Олегівна глянула на мене. - Не хочу ось так відразу залишати А... Надю. Нехай звикне трохи на новому місці. Любашо, нам завтра до крамниць треба, не встигли на зиму одягнутися, є у вас тут пристойні магазини?

- Та які тут магазини для молодої міської дівчини? - фиркнула тітка Люба. - Ти на машині, отож поїдете в У... , це кілометрів сорок від нас, вважай поруч, то містечко туристичне і магазинів там, яких хочеш, на будь-який смак і...

Господиня не встигла договорити, бо на вулиці пролунав рев мотоциклів, з кожною миттю він дедалі наростав, аж поки не дійшов до найвищої кульмінації на подвір'ї тітки Люби й замовк.

- Легкий на помині, - усміхнулася жінка, - і знову своїх гультяїв  притягнув. Добре, що наварила сьогодні, як на колгосп, ніби відчувала.

Двері з галасом відчинилися і в будинок наскочила ціла компанія хлопців. Мені чомусь ця сцена нагадала момент із фільму Гоббіт, коли до головного героя в хату несподівано ввалився натовп гномів. Порівняння в даному випадку було невдалим, бо хлопців точно гномами назвати було складно: зовсім молоді, на вигляд здавалося їм не більше вісімнадцяти, міцні, підтягнуті, вони знімали шоломи, регочучи, штовхаючись і встигаючи при цьому ще й сперечатися. На підлозі під масивними черевиками вмить утворилася каламутна сіра калюжа.